Стара швейцарська конфедерація

Швейцарська Конфедерація Corpus helveticum  (німецька)[1] Corps helvétique  (французька)[2] Corpo helvetico  (італійська)[3] Confoederatio helvetica  (латинська)[3] ↓ 1291 – 1798 ↓ Прапор Столиця Немає[4] Мова(и) алеманська німецька, середньофранцузька, ломбардійська, ретороманські мови Форма правління конфедерація Попередник Наступник Габсбурги Церінгени Кібурги Верденберги Гельветійська республіка Перша французька республіка Цизальпійська республіка Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Стара швейцарська конфедерація

Стара швейцарська конфедерація (нім. Alte Eidgenossenschaft — дослівно «Старе суприсяжництво»; історично Eidgenossenschaft, після Реформації також фр. République des Suisses, лат. Res publica Helvetiorum «Республіка швейцарців») — вільна конфедерація незалежних малих держав (кантонів, нім. Orte або Stände) в межах Священної Римської імперії. Попередниця сучасної держави Швейцарія.

Сформувалася в XIV столітті навколо лісових кантонів — того, що тепер називається Центральною Швейцарією, з пізнішим приєднанням Цюриху та Берну в середині століття. Так утворився рідкісний союз сільських та міських громад, кожна з яких мала імперський статус.

Ця конфедерація восьми кантонів (Acht Orte) була політично та військово успішною протягом більш ніж століття і внаслідок Бургундських воєн у 1470-х закріпилася як самостійна сила в регіоні, де домінували Франція та Габсбурги. Ці успіхи посприяли приєднанню нових територій, збільшивши кількість кантонів до тринадцяти (Dreizehn Orte) у 1513 році. У 1647 році, під загрозою Тридцятилітньої війни Конфедерація оголосила нейтралітет, втім багато швейцарців служили найманцями в італійських війнах в ранньомодерну епоху.

Після Швабської війни 1499 року конфедерація стала фактично незалежною державою, формально лишаючись частиною Священної Римської імперії до 1648 року, коли Вестфальський мир закінчив Тридцятилітню війну. Швейцарська реформація спровокувала розкол на реформаторську та католицьку фракції, що вилилося у внутрішній конфлікт XVI—XVIII століть; як наслідок федеральні збори (тагзатцунг) були часто паралізовані ворожістю між сторонами. 1798 року французька революційна армія захопила Швейцарську конфедерацію, після чого та перетворилася на нетривалу Гельветійську республіку. 1815 року було утворено Нову швейцарську конфедерацію, що існує понині.

Ядром Старої швейцарської конфедерації став альянс декількох долин Центральних Альп, утворений для спрощення координації спільних інтересів (передусім торговельних) та забезпечення миру на торговельних шляхах через гори. За правління Гогенштауфенів громади цих долин, також відомі під загальною назвою «лісові кантони»^[5], отримали імперський статус й автономію. Цей регіон було наділено відповідними привілеями тому, що через нього проходив Санкт-Готтардський перевал, який відігравав важливу роль у боротьбі Гогенштауфенів проти італійської Ломбардської ліги.

Через роздробленість Швабії після занепаду династії Гогенштауфенів багато держав почали змагатися за землі. Габсбурги, зокрема, становили серйозну загрозу для швейцарських володінь. Король Рудольф I приєднав до своєї Передньої Австрії значні території в Швейцарії та Швабії, а 1289 року взяв в облогу Берн, аби змусити місто сплачувати імперські податки. Ця агресія Габсбургів, ймовірно, стала одним із головних поштовхів до утворення Швейцарської конфедерації.^[6]

Заснування конфедерації зазвичай пов'язують із клятвою на Рютлі (датованою 1307 роком за твердженням Егідія Чуді) або ж з Брунненською угодою 1315 року. З 1889 року Федеративну хартію 1291 року, укладену лісовими кантонами Урі, Швіц й Унтервальден, визнають головним засновчим актом Конфедерації.^[7]

Рання конфедерація була простим оборонним союзом, але з часом кантони дедалі більше зближувалися. Після перемоги над Габсбургами в 1315 році учасники конфедерації присягнули не укладати союзів із зовнішніми державами без згоди решти конфедерації. Вони також домовилися вирішувати всі суперечки мирним шляхом та підтримувати один одного як у зовнішніх, так і у внутрішніх справах. Проте на той час швейцарці все ще були підпорядковані імператору й визнавали владу Священної Римської імперії.^[5]

Первісний пакт було доповнено угодами з містами Люцерн, Цюрих та Берн. Цей союз сільських і міських громад, які мали безпосередню підпорядкованість імператору Священної Римської імперії, виник під тиском габсбурзьких герцогів і королів, що правили більшою частиною цих земель. Берн, зокрема, кілька разів воював проти місцевих феодалів, серед яких були і Габсбурги, тому прагнув приєднатися до конфедерації. У ході низки битв проти габсбурзьких армій швейцарці здобули перемоги; вони завоювали сільські райони Гларус та Цуг, які стали членами конфедерації.^[7] Це розширення значно змінило суспільний клімат у Конфедерації. У початкових трьох кантонах громадяни мали рівні права, тоді як у новоприєднаних міських громадах влада була зосереджена в руках заможних бургомістрів. Це призвело до відходу від традиційного швейцарського егалітаризму, яким послуговувалися громадяни першої конфедерації.^[5]

З 1353 до 1481 року конфедерація восьми кантонів зміцнювала свої позиції. Її члени, (особливо міста) розширювали свої території за рахунок місцевих графів здебільшого шляхом викупу судових прав, а іноді й силою. Союз розширився також завдяки військовим завоюванням: Ааргау було захоплено в 1415 році, а Тургау — у 1460 році. В обох випадках швейцарці скористалися ослабленням габсбурзьких герцогів. На півдні кантон Урі очолив військову експансію, яка після численних невдач до 1515 року призвела до завоювання Тічино. Жодна з новозахоплених територій не стала повноправним членом конфедерації; вони мали статус кондомініумів (регіонів під спільним володінням кількох кантонів).^[5]

Причиною швейцарських перемог були їхні новаторські військові тактики. Відточене шикування баталією зробило їх відмінними воїнами-оборонцями в знайомому гірському середовищі, і вони стали високо затребуваними найманцями по всій Європі (наприклад, Швейцарська гвардія).

Водночас вісім кантонів поступово посилювали свій вплив на сусідні міста та регіони через додаткові альянси. Союзні члени поодинці укладали пакти з такими містами та громадами, як Фрібур, Аппенцелль, Шаффгаузен, Санкт-Галлен (місто та абатство), Біль, Роттвайль, Мюлуз та іншими — вони стали асоційованими членами конфедерації, також не набувши повноправного членства.

Бургундські війни спричинили подальше розширення конфедерації: у 1481 році до неї прийняли Фрібур і Золотурн. Перемігши в цій війні, конфедерація зуміла зупинити зростаючу бургундську загрозу. У Швабській війні проти імператора Священної Римської імперії Максиміліана I швейцарці здобули перемогу та вибороли звільнення від імперського законодавства. Внаслідок цього конфлікту до конфедерації приєдналися асоційовані міста Базель і Шаффгаузен, а Аппенцелль став тринадцятим членом у 1513 році. У такому складі Стара швейцарська конфедерація проіснувала до свого занепаду в 1798 році.

Експансію конфедерації зупинила поразка швейцарців у битві під Мариньяно 1515 року. Лише Берн та Фрібур спромоглися завоювати Во у 1536 році; останній здебільшого став частиною кантону Берн, з невеликою ділянкою під юрисдикцією Фрібуру.

Реформація у Швейцарії спричинила розбіжності серед кантонів.^[7] Цюрих, Берн, Базель, Шаффгаузен та асоційовані міста Біль, Мюлуз, Невшатель, Женева й місто Санкт-Галлен стали протестантськими; інші члени конфедерації та Вале залишилися католицькими. У Гларусі, Аппенцеллі, у Граубюндені та в більшості кондомініумів обидві релігії співіснували, а в 1597 році Аппенцелль розділився на католицький Аппенцелль-Іннерроден та протестантський Аппенцелль-Ауссерроден.

Цей поділ призвів до міжусобиць (Каппельські війни) та укладення окремих союзів з іноземними державами серед католицьких і протестантських фракцій, але сама Конфедерація продовжувала існувати. Однак через внутрішній розбрат провадження спільної зовнішньої політики було неможливе. Під час Тридцятилітньої війни релігійні розбіжності між кантонами утримали Конфедерацію в нейтралітеті й запобігли її втягненню у війну. На Вестфальському мирі швейцарська делегація отримала формальне визнання Конфедерації як держави, незалежної від Священної Римської імперії.

Зростання суспільної нерівності та посилення абсолютизму у міських кантонах за Старого порядку призвели до місцевих народних повстань. Повстання під час післявоєнної депресії після Тридцятирічної війни переросло в селянську війну 1653 року, яка охопила Люцерн, Берн, Базель, Золотурн й Ааргау. Повстання було швидко придушене силою за участю багатьох кантонів.

Релігійні розбіжності посилилися через зростаючу економічну нерівність. Католицькі, переважно сільські кантони Центральної Швейцарії були оточені протестантськими членами з дедалі комерційнішою економікою. Хоча політичне домінування належало Цюриху й Берну (обидва протестантські), католицькі кантони зберігали вплив з часів Другої каппельської війни 1531 року. Спроба реорганізувати Конфедерацію, очолювана Цюрихом у 1655 році, зазнала невдачі через католицький опір. Це призвело до Першої філльмергенської війни 1656 року, у якій католицькі сили перемогли, закріпивши статус-кво.

Проблеми залишилися невирішеними та 1712 року врешті вилилися в Тоггенбурзьку війну (також відома як Друга філльмергенська війна). Цього разу перемогу здобули протестантські кантони, які встановили домінування в Конфедерації. Проте справжня реформа виявилася неможливою: інтереси тринадцяти членів були занадто різноманітними, а абсолютистські уряди кантонів опиралися будь-яким спробам управління на рівні конфедерації. Зовнішня політика й надалі залишалася фрагментованою.

• Aubert, J.-F.: Petite histoire constitutionnelle de la Suisse, 2nd ed.; Francke Editions, Bern, 1974. (in French)
• Peyer, H. C.: Verfassungsgeschichte der alten Schweiz, Schulthess Polygraphischer Verlag, Zürich, 1978. ISBN 3-7255-1880-7. (in German)