Славинський Ігор Миколайович
| Славинський Ігор Миколайович | ||||||
|---|---|---|---|---|---|---|
 | ||||||
| Народився | 7 лютого 1953 Фастів, Київська область, Українська РСР, СРСР | |||||
| Помер | 7 серпня 2018 (65 років) Миколаїв, Україна | |||||
| Громадянство |  СРСР Україна | |||||
| Діяльність | драматург, театральний режисер, актор | |||||
| Alma mater | Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого | |||||
| Роки діяльності | 1987 — 2018 | |||||
| IMDb | nm3433496 | |||||
| Нагороди та премії | ||||||
| ||||||
| | ||||||
І́гор Микола́йович Слави́нський (Славінський) (7 лютого 1953, Фастів — 7 серпня 2018, Миколаїв[1]) — провідний актор та режисер-постановник Київського академічного драматичного театру на Подолі, з 2008-го — режисер-постановник. У період з 2013 року — керівник київського театру «Актор». Заслужений артист України (2007)[2]. Народний артист України (2018)[3].
Життєпис[ред. | ред. код]
Народився 7 лютого 1953 року у місті Фастів Київської області.
Займався в студії художнього слова Будинку піонерів Московського району Києва. Вчитель з декламації — Фаїна Соломонівна Ковалевська, яка й готувала його до вступу в інститут[4].
Курс Миколи Рушковського у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого закінчив в 1975 році.
Акторську кар'єру розпочинає в театрі російської драми ім. Лесі Українки (з 1975 по 1983 роки), звідки пішов через конфлікт із Михайлом Резніковичем. З 1983 по 1987 — актор київського Молодого театру, а після звільнення, деякий час працює помічником чергового у Будинку кіно. Так тривало впритул до відкриття київського Театру на Подолі, куди й прийшов працювати у 1987 році на запрошення засновника та художнього керівника Віталія Малахова[5].
Небажання «чекати на «свою» роль» призвело Ігоря Славинського до нового диплома (курс Сергія Данченка в Київському театральному інституті), і з 2008 року працює в Театрі на Подолі режисером-постановником. Перша втілена вистава — «…та я прийду по ваші душі…» за поезією Володимиром Висоцьким — героями якого стали персонажі творів Висоцького[5][6].
Ставив вистави на сценах київських та українських театрів, багато спектаклів ставали театральними довгожителями: «…та я прийду по ваші душі…» за Володимиром Висоцьким — 16 років не сходив зі сцени, «У Барабанному провулку» за Булатом Окуджавою — 21, моновистава «Синій автомобіль» Ярослава Стельмаха — 23 роки (станом на 2022-й останні дві вистави знаходяться в активному репертуарі[7][8]). Виступав як актор у постановках київських театрів, їздив із гастролями в Італію (Театр «Вашелло», Рим, червень 2000), на Кіпр (вересень 2002), викладав акторську майстерність у Театральному університеті на курсі Миколи Рушковського, робив авторські програми на телебачення («День варення» на телеканалі «ТЕТ», «Вечірня казка»).
Любов до поезії простежувалася в режисерських роботах Ігоря Славинського. Від першої своєї режисерської постановки реалізував цілу серію вистав за творчості Володимира Висоцького. Мав звернення до поезії Осипа Мандельштама, Марина Цвєтаєвої, Йосипа Бродського[9]. Окремий поетичний цикл під умовною назвою «Кабаре „Кульгава доля“» поставив у театрі «Сузір'я» (до цього циклу увійшли вистави «Срібний вік», «Кінець прекрасної епохи», «Парнас дибки»[10][11][12].
За підсумками театрального сезону 2009 року Ігор Славінський стає тріумфатором XVIII премії «Київська пектораль» — три нагороди за роботи в Театрі на Подолі — найкращий режисер року, спектакль «Мертві душі» — найкраща вистава драматичного театру, а «Люксембурзький сад» — краща вистава камерної сцени[5]. На церемонії нагородження «Київської пекторалі» 2017 року Ігор Славінський виступав у якості запрошеного гостя[13].
За мотивами театральних робіт Ігоря Славинського втілено відеопроекти про процес створення вистав «Льовушка»[14], «Синій автомобіль»[15].
У 2013 році, після смерті Валентина Шестопалова, творця та натхненника київського драматичного театру «Актор», театр очолила вдова артиста Тетяна Родіонова, а посаду художнього керівника театру — Ігор Славінський[16]. У червні 2018 року до Дня Конституції України отримав звання Народного артиста України[17].
На рахунку Ігоря Славінського робота не лише на сцені, а й у кіно. Перший фільм — «Пісня завжди з нами» — музична розповідь режисера Віктора Стороженка про Софію Ротару та ВІА «Червона рута». Славінський виконав роль глядача, котрий стежив за співачкою. У 2000-х та 2010-х роках його можна було побачити у кількох десятках серіалів, серед яких «Віра, Надія, Любов», «Повернення Мухтара-2», «Костоправ», «Особисте життя слідчого Савельєва», «Менти. Таємниці великого міста», «Пляж» та інші.
У планах постановок театрального сезону 2018/2019 у Ігоря Славінського було заплановано «Біг» за п'єсою Михайла Булгакова у Театрі на Подолі, реалізації якого завадила смерть режисера[18]. Вроджена вада серця привела до необхідності операції — у 2005-му поставили штучний клапан[19]. Черговий напад трапився у потязі, яким він їхав на репетицію своєї нової постановки «Жмурик all inclusive» за п'єсою Анатолія Крима у Миколаївському українському театрі драми та музичної комедії[20].
Смерть настала 7 серпня 2018 року у Миколаєві[21][22]. Похований на Байковому кладовищі в Києві[23].
Робота в театрі[ред. | ред. код]
Акторські роботи[ред. | ред. код]
 | Цей розділ статті ще не написано. |
| Цей розділ статті ще не написано. |
- 1987 — «Мауглі» за Книгою джунглів Редьярда Кіплінга; реж. Віталій Малахов — Автор
- 1987 — «Лунін, або Смерть Жака» Едварда Радзинського; реж. Олександр Крижанівський — Імператор
- 1988 — «…Та прийду я по ваші душі…» за поезією Володимир Висоцький; реж. Ігор Славинський — Герой
- 1989 — «Медовий місяць комісара поліції» Робера Тома; реж. А. Булига — Едуар
- 1991 — «Бенкет у чуму» за трагедією Олександра Пушкіна; реж. Віталій Малахов — Сальєрі
- 1991 — «Скарби Бахрама» Роман Качанова та Едуарда Успенського; реж. Віталій Малахов — Бахрам
- 1993 — «Опера Мафіозо» Василя Станілова; реж. Віталій Малахов — Поліцейський / Імпресаріо
- 1994 — «Яго» за п'єсою Вільяма Шекспіра; реж. Віталій Малахов — Брабанціо, сенатор
- 1994 — «Ніч чудес» за комедією «Сон літньої ночі» Вільяма Шекспіра; реж. Віталій Малахов — Лізандр
- 1995 — «Переклади» Брайана Фріла[en]; реж. А. Хіндел — Капітан
- 1995 — «Літо і дим» за п'єсою Теннессі Вільямса; реж. Юрій Одинокий
- 1998 — «В степах України» Олександра Корнійчука; реж. Віталій Малахов — Будьонний / Дід
- 1998 — «Контрабас» за п'єсою Патріка Зюскінда; реж. Ігор Славинський
- 1998 — «Я вбив» Тетяни Іващенко; реж. Ігор Славинський — Головний лікар
- 2001 — «Квартал Небожителів» А. Коротко; реж. Віталій Малахов — Герой
- 2003 — «Дядя Ваня» за п'єсою Антона Чехова; реж. Віталій Малахов — Олександр Володимирович Серебряков, відставний професор
- 2005 — «Шинкарка» за п'єсою[en] Карло Ґольдоні; реж. Віталій Малахов — Кавалер Ріппафратта
- 2010 — «Нові страждання молодого В.» Ульріха Пленцдорфа[en]; реж. Георг Жено[ru] — батько Едгара
- «Білосніжка і семеро гномів» Олега Табакова та Едуарда Успенського; реж. ??? — Виконавець бажань
- 2003 — «Парнас дибом» за творами Юрія Олеші, Анни Ахматової, Володимира Маяковського, Миколи Заболоцького, Семен Кірсанова, Іллі Ільфа та пісням 1930-х років; реж. Ігор Славинський
- «Листи кохання» Альберта Герні; реж. Ігор Славінський — Енді
- Київський театр поезії та пісні ім. Володимира Висоцького
- 2006 — «Лікарняна циганочка» за Олександром Галичем
- 2007 — «Весняний вальс» за піснями та поезіями воєнних років; реж. Ігор Славінський — конферансьє фронтової бригади
- 2009 — «Невидима тінь від мікрофона» за піснями Володимир Висоцький; реж. Ігор Славінський
- «Це ми, Господи…»; реж. Ігор Шуб та Микола Чернявський
Режисерські роботи[ред. | ред. код]
- 1988, січень — «…та я прийду по ваші душі…» за Володимиром Висоцьким[6]
- 1987 — «Інтермеццо» Михайла Коцюбинського
- 1987 — «Шеррі-бренді» за поезією Осипа Мандельштама
- 1988 — «Мадридські води» Лопе де Вега
- 1994 — «Соната» за поезією Марини Цвєтаєвої
- 1998 — «Я вбив» Тетяни Іващенко
- 1998 — «Новорічна казка»
- 1998 — «Неймовірні пригоди Новорічної Ялинки»
- 1998 — «Контрабас» за п'єсою Патріка Зюскінда
- 2002, 27 січня — «Кохання мотиви старовинні…» поетична моновистава за Мариною Цвєтаєвою
- 2009, 16 січня — «Ніч для двох» Олександра Петрова
- 2009 14 квітня — «Мертві душі» Михайла Булгакова за романом Миколи Гоголя
- 2009 18 грудня — «Люксембурзький сад» за «Двадцяти сонетів до Марії Стюарт» Йосипа Бродського та давньогрецьким міфом про Пігмаліона і Галатею[24]
- 2010, 24 червня — «Льовушка» Анатолія Крима[25]
- 2011, 18 лютого — «La Bonne Anna, або Як зберегти сім'ю» Марка Камолетті[26]
- 2011, 21 вересня — «Тріо мі Бемоль» Еріка Ромера
- 2012, 15 червня — «Лист Богу» Анатолія Крима
- 2013, 18 січня — «Амнезія» Олени Рог
- 2013, 22 червня — «Пастка для самотнього чоловіка» Робера Тома
- 2015, 19 червня — «Ревізія-Шмавізія» Анатолія Крима[27][28]
- 2017, 5 травня — «Останнє приземлення, або Один день з життя внутрішнього органу» Андрія Куркова[29]
- 1998, 13 травня — моновистава «Синій автомобіль» за п'єсою Ярослава Стельмаха[30]
- 2012, 9 лютого — «Афінські вечори» Петра Гладиліна[ru][31]
- 2014, 18 грудня — «Соло для часов с боем» Освальда Заградника
- Театр «Актор» (м. Київ)
- «Листи кохання» за Герні
- «У Барабанному провулку» за піснями Булата Окуджави
- «Скабка» за Франсуазою Саган
- Театральна трилогія: «Срібне століття», «Кінець прекрасної епохи», «Парнас дибом»,
- «Парнас дибом» за творами Юрія Олеші, Анни Ахматової, Володимира Маяковського, Миколи Заболоцького, Семена Кірсанова, Іллі Ільфа і пісням 1930-х років[32]
- «Жайворонок» Жан Ануй
- «Самотня леді» Ігоря Афанасьєва
- «Ти пам'ятаєш, Альошо…» Олексія Дударєва
- «Антігона» Жана Ануй
- «Оркестр» Жан Ануй
- «Сватання по-сільському» Бернарда Шоу
- Антреприза
Фільмографія[ред. | ред. код]
| Цей розділ статті ще не написано. |
Нагороди та визнання[ред. | ред. код]
- Двічі лауреат теле-кінофоруму країн СНД у Ялті — за авторську програму «День варення»,
- Лауреат Всеукраїнського телевізійного конкурсу на найкращу програму для дітей «Кришталеві джерела» («Вечірня казка»),
- Лауреат «Київської пекторалі» — за найкращу камерну виставу 2003 року — «Парнас дибом»,
- Лауреат «Київської пекторалі» — як найкращий режисер, та за найкращі вистави 2010 року — «Мертві душі» та «Люксембурзький сад», Того ж року за ці вистави отримав театральну премію ім. Амвросія Бучми,
- Був номінований «За найкращу дитячу програму» Всеукраїнського телевізійного конкурсу «Золота ера».
Протягом 1990—2004 років брав участь у фестивалях — двічі в Бресті (Білорусь), Греції, Римі (Італія), на Кіпрі, Фінляндії (Дні Києва в Тампере), тричі на фестивалі в Единбурзі, двічі в Кардіффі (Уельс), двічі в Каїрі (Єгипет),
- в Україні — у Херсоні — «Мельпомена Таврії», в Феодосії — «Кримський ковчег» (Сімферополь), тричі у Львові — «Золотий Лев».
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Пішов із життя режисер Театру на Подолі Ігор Славинський
- ↑ Про відзначення державними нагородами України працівників підприємств, установ та організацій з нагоди Дня незалежності України. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 6 жовтня 2023.
- ↑ Указ президента № 188/2018
- ↑ Наталя ПЛОХОТНЮК (24 лютого 2015). Ігор СЛАВІНСЬКИЙ: «Глядач голосує за театр грішми і ногами» (укр.). Г-та «Хрещатик». Архів оригіналу за 8 лютого 2022. Процитовано 2022-2-08.
- ↑ а б в Актер и режиссер Игорь Славинский: «В 1990–е годы наши гастроли по Европе спонсировали братки. Они там решали свои вопросы, мы — свои» (рос.). Г-та «Факти та коментарі». 8 квітня 2010. Процитовано 2022-2-08.
- ↑ а б Юлія БЕНТЯ (25 березня 2011). Театр однієї пісні. Сьогодні Ігор Славінський — один із найбільш затребуваних українських режисерів (укр.). Г-та День. Процитовано 2021-8-11.
- ↑ Театр «Сузір'я». Вистава «У Барабанному провулку…»
- ↑ Молодий театр. Вистава «Синій автомобіль»
- ↑ Олег ВЕРГЕЛІС (10 серпня 2018). Світла особистість (укр.). Г-та «Дзеркало тижня» №29. Процитовано 2022-2-08.
- ↑ Чертова дюжина Игоря Славинского (Театр Сузір'я, 29 квітня 2014)
- ↑ Ірина КАЛАШНІКОВА (7 лютого 2020). «Кінець прекрасної епохи». Глава перша. Про фінал та одночасно початок (укр.). Портал «Театральна риболовля». Процитовано 2022-2-08.
- ↑ Ірина КАЛАШНІКОВА (10 лютого 2020). «Кінець прекрасної епохи». Глава друга. Про душі прекрасні поривання (укр.). Портал «Театральна риболовля». Процитовано 2022-2-08.
- ↑
Київська Пектораль 2017 Ігор Славінський «Козел отпущения» Володимир Висоцький на YouTube - ↑ «Лёвушка»: история одного спектакля. Светлой памяти Игоря Славинского посвящается… на YouTube
- ↑ Сергій ВИННИЧЕНКО (13 травня 2020). Антологія «Синього автомобіля» (укр.). Портал «Театральна риболовля». Процитовано 2022-2-08.
- ↑ Тетяна ПОЛІЩУК (4 вересня 2013). Ігор СЛАВІНСЬКИЙ: «Моє завдання — зберегти театр «Актор». Відомий київський режисер став новим художнім керівником колективу. Як зміниться афіша і чи вдасться йому всидіти на кількох театральних «стільцях» (укр.). Г-та «День» №157. Процитовано 2022-2-08.
- ↑ Указ Президента України від 27 червня 2018 року № 188/2018 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Конституції України»
- ↑ Пішов з життя актор і режисер Театру на Подолі Ігор Славинський (укр.). Г-та «Дзеркало тижня». 07 серпня 2018. Процитовано 2022-2-08.
- ↑ Максим КОВАЛЬОВ (07 серпня 2018). Пішов із життя режисер Театру на Подолі Ігор Славинський (укр.). «Український інтерес». Процитовано 2022-2-08.
- ↑ У театрі на Подолі в останню путь провели актора й режисера Ігоря Славинського (укр.). «Свідок НТН». 10 серпня 2018. Процитовано 2022-2-08.
- ↑ Поездка в Николаев для работы над «Жмуриками all inclusive» стала роковой в жизни Игоря Славинского ВИДЕО (рос.). Архів оригіналу за 8 вересня 2018. Процитовано 8 вересня 2018.
- ↑ Пішов з життя режисер Київського театру на Подолі Ігор Славинський /УНН, 7.8.2018/
- ↑ Оксана ГОНЧАРУК (7 серпня 2010). Игорь Славинский перед смертью работал над спектаклем об украинской политической элите (рос.). Г-та «КП в Україні». Процитовано 2022-2-08.
- ↑ Юлія БЕНТЯ (19 січня 2010). Все в сад. Новый спектакль Театра на Подоле (рос.). Коммерсантъ Украина №7 (1055). Архів оригіналу за 19 квітня 2013. Процитовано 2018-8-09.
- ↑ «Лёвушка»: история одного спектакля. Светлой памяти Игоря Славинского посвящается…
- ↑ Юрій ВОЛОДАРСЬКИЙ (23 лютого 2011). Соло для служанки (рос.). Газета 2000 №8 (547). Архів оригіналу за 9 серпня 2018. Процитовано 2018-8-09.
- ↑ Едуард ОВЧАРЕНКО (4 грудня 2015). На сцені — нова українська драматургія (укр.). «Демократична Україна». Процитовано 2018-8-09.
- ↑ Театре на Подоле «Ревизия-Шмавизия» (відео)
- ↑ Константин РІЛЕЕВ (14 серпня 2017). Рвем животы. Киев ждет марафон комедий и одна драма (рос.). Г-та «Вести». Процитовано 2018-8-09.
- ↑ Антологія «Синього автомобіля» на порталі «Театральна риболовля»
- ↑ Дарина ФІАЛКО (18 лютого 2012). Весела меланхолія «Афінських вечорів» (укр.). «Урядовий кур'єр». Процитовано 2022-2-09.
- ↑ «Парнас дыбом» пришелся ко двору (рос.). Архів оригіналу за 7 серпня 2018. Процитовано 8 серпня 2018.
- ↑ Микола Хвильовий – «Я (Романтика)», короткометражний фільм режисера Михайла Калюжного на YouTube
