Літній наступ військ УНР (1919)
Ця стаття має кілька недоліків. Будь ласка, допоможіть удосконалити її або обговоріть ці проблеми на сторінці обговорення.
|
Літній наступ військ УНР | |||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||
Сторони | |||||||
УНР | РСФСР | ||||||
Військові сили | |||||||
армія УНР | червона армія |
Літній наступ військ УНР 1919 року — це один з епізодів радянсько-української війни 1917—1921 рр.
Причини та передумови[ред. | ред. код]
Наприкінці травня 1919 р. для обох українських держав того часу — УНР і ЗУНР склалася катастрофічна ситуація щодо можливості їх подальшого існування. 14 травня 1919 польські війська перейшли в генеральний наступ проти армії УНР на Волині та проти УГА в Галичині. Через кілька днів війська Червоної армії Росії перейшли в наступ зі сходу в напрямі на Рівне. 24 травня румунські війська вторглись в ЗУНР з півдня, захопивши м.Коломия. До 28 травня 1919 р. уряд та армія УНР контролювали лише один Кременецький повіт Волині, а уряд та війська ЗУНР лише східні повіти Галичини.
Реорганізація армії УНР[ред. | ред. код]
Після боїв з військами червоної армії Радянської Росії взимку - навесні 1919 р. багато частин військ УНР зазнали великих втрат як загиблими і пораненими, так і через дезертиство і навіть перехід на бік ворога найбільш нестійких та неціонально несвідомих вояків. Фактично залишились боронити далі незалежність України кілька десятків тисяч найбільш відданих українській справі козаків та старшин. З них у травні 1919 р. командування армії УНР сформувало 11 нових дивізій з новою їх нумерацією. Кожна з 11-ти дивізій мала у своєму складі по 3 піхотні полки та по 1-му гарматному. Дивізії мали такі назви:
- 1-а - Північна дивізія. Командир - генштабу генерал-поручник Єрошевич. До 2000 багнетів при 12 гарматах.
- 2-а - Січова дивізія (Запорозька Січ). Командир - отаман Божко. 1000 багнетів, 12 гармат (з них 4 гавбиці).
- 3-а - Стрілецька дивізія. Командир - генштабу полковник Удовиченко О.. Склад - 1200 багнетів, 50 кулеметів, 16 гармат (з них 4 гавбиці).
- 4-а - Холмська дивізія. До 1000 багнетів при 4 гарматах.
- 5-а - в стадії формування.
- 6-а - 6-а Запорізька дивізія
- 7-а - 7-а Запорізька дивізія. Командир - генштабу полковник Сальський.
- 8-а - 8-а Запорізька дивізія.
- 9-а - Залізнична дивізія. Командир - полковник Кудрявців. Склад - до 800 багнетів при 4 гарматах.
- 10-а - 10 дивізія Січових стрільців.
- 11-а - 11 -а дивізія Січових стрільців. Командир - полковник Коновалець.
З них 1-а і 4-а дивізії складали Волинську групу. До цієї групи входила Юнацька Школа. Комадував нею генштабу полковник Петрів. Загальний склад її був до 4000 багнетів при 16 гарматах.
6-а, 7-а і 8-а дивізії складали Запорозький корпус. Командир - генштабу полковник Сальський. Загальний склад його до 3000 багнетів при 8 гарматах.
10-а і 11-а дивізії становили Корпус Січових стрільців. Командир - полковник Коновалець, начальник штабу - генштабу полковник Безручко. Склад корпусу - до 4500 багнетів, до 40 гармат.[1]
Сили Червоної армії[ред. | ред. код]
На відтинку наступу військ УНР їм протистояла в Подільській і Волинській губерніях 12-та армія Росії. До її складу входили такі сили:
1.Бесарабська бригада (дивізія) у районі Кам'янця - близько 3000-3500 багнетів при 12 гарматах і 2-х бронепотягах. Вона складалась виключно з мешканців Бессарабії, окупованої Румунією, та призначена була для бойових операцій проти Румунії.
2.Збірна бригада в районі Волочиська - до 2000 багнетів при 12-15 гарматах. У її запіллі - в районах Проскурова і Жмеринки зосереджено резерви (інтернаціональна бригада). Всього в районі Волочиськ - Проскурів - до 5000 багнетів при 18 гарматах.
3.Таращанська дивізія (або 44-а дивізія) на лівому крилі Української армії - районі Шепетівка - Рівне - в складі 3-х бригад (Богунська, Таращанська, Волинська). Ця дивізія складала собою найбільшу силу як з погляду кількості, так і організації і озброєння. Загальний її склад доходив до 8000-9000 багнетів при 24 гарматах.
Усього в першій лінії більшовицькі війська мали до 16000 - 17500 багнетів, до 1000 шабель і до 54 гармат.[2] Слід сказати, що значну частину російських більшовицьких військ складали етнічні українці, що були виховані в дусі «єдиного народу» з росіянами та перейняті ідеями більшовизму-комунізму. Тому для них не було особливою проблемою воювати проти своїх же співвітчизників, яких вони вважали «українськими буржуазними націоналістами».
Перехід військ УНР в наступ[ред. | ред. код]
В останніх числах травня 1919 р. згідно розробленого плану та наказу командувача дієвої армії УНР В.Тютюнника частини армії перейшли в наступ з теренів Кременецького повіту Волині та східних районів ЗУНР на схід, щоб здобути район залізниці Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець-Подільський. Головною ударною силою українців виступала Запорізька група армії УНР, яка наступала з району Почаєва на Теофіполь — Старокостянтинів і Волочиськ — Проскурів. Окремі загони армії УНР під керівництвом командирів Удовиченка, Вишнівського, Шандрука та інших перейшли р.Збруч з території Галиччини і розгорнули наступ на Кам'янець-Подільський. Січові стрільці та Волинська група Дієвої армії УНР прикривали наступаючих з півночі від можливих ударів поляків та червоних росіян. 3 червня українські війська під час боїв з частинами 12-ї Армії РСФСР звільнили міста Волочиськ, Чорний Острів і Кам'янець-Подільський, а 6 червня — Проскурів та Старокостянтинів. Це дало можливість органам влади УНР на чолі з С.Петлюрою дістатись залізницею з м.Тернопіль до Кам'янця.
В середині червня 1919 р. 6-й запорізькій дивізії та 3-й дивізії вдалося просунутись вперед, звільнивши 14 червня міста Деражня та Нова Ушиця[3]. Проте далі опір більшовицьких військ зростав і вони почали контратакувати. Січові стрільці та Волинська група з 11 червня відбивали сильний контрнаступ частин 44-ї дивізії. Протягом усього червня 1919 р. точилися запеклі бої у верхній течії р.Случ за переправи на ній. На допомогу січовим стрільцям та волинцям прийшли дивізії запоріжців. Однак більшовицьким військам вдалося знову захопити Старокостянтинів та Красилів, які кілька разів переходили з рук у руки.
Бої за Жмеринку[ред. | ред. код]
4 липня 1919 частинам УНР (2-а Січова дивізія «Запорізька Січ») вдалося ненадовго звільнити м.Жмеринка[4], а також м.Могилів-Подільський (3-а дивізія). Проте російське більшовицьке командування кинуло проти українців вже більш значні сили та відбило назад Жмеринку 8 липня.[5] Також росіянам вдалося повернути собі і Проскурів 6 липня.[6] 7 липня більшовики захопили Ярмолинці, 14 липня - Нову Ушицю. Керівництво червоних вирішило остаточно покінчити з українською державністю (як вони це називали — «петлюрівщиною»), однак перехід УГА з Галиччини на Поділля 16-17 липня 1919 р. дуже зміцнив сили армії УНР і вона змогла спільно з галичанами відкинути ворога. Після цього розпочався успішний спільний похід Армій УНР і УГА (1919). Також допомогу військам УНР надав отаман Тютюнник, який прорвався 13-14 липня в район Копайгорода з центральної України.[7] Очевидно, надхнені підходом нових сил січові стрільці 22-23 липня розгромили сили більшовицької 44-ї Таращанської дивізії в районі м.Смотрич. Було розгромлено 1-й курінь (бригаду) таращанців. Багато їх було вбито, 518 потрапило в полон, серед них - командир куреня, захоплено 28 кулеметів, 3 гармати, близько 600 рушниць.[8] У ці ж дні Запорізький корпус відбив назад Ярмолинці, а 3-а дивізія вела успішний наступ на Вапнярку.
Підсумки[ред. | ред. код]
Збройним силам незалежної України вдалося звільнити від влади російського більшовицького режиму частину Поділля. Місцеве населення змогло звільнитися від чекістського терору та від насильницької реквізиції продовольства. Органи влади УНР - Директорія УНР та уряд УНР отримали можливість працювати на своїй території в більш-менш нормальних обставинах. Частини армії УНР стали більш дисциплінованими та патріотичними, звільнившись в основному від анархічно-бандитського елементу (за винятком загону Волоха). З цього часу вже невідомі факти єврейських погромів за участю регулярних військ УНР, бо ж відомо що вони були на початку 1919 р., зокрема Проскурівський погром. Уряд УНР, а також особисто сам Петлюра повели сувору боротьбу з цим ганебним і злочинним явищем.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. Київ. 1995. с.65-66.
- ↑ О.І.Удовиченко. Україна у війні за державність. с.67.
- ↑ Україна. 1919 рік. с.106.
- ↑ Україна. 1919 рік. с.125.
- ↑ Україна. 1919 рік. Київ. Темпора. 2004. 558с. с.157.
- ↑ Україна. 1919 рік. Київ. Темпора. 2004. 558с. с.125-126.
- ↑ Україна. 1919 рік. с.165.
- ↑ Історія січових стрільців. Київ. «Україна». 1992. 347с. с.255-256.
Джерела[ред. | ред. код]
- Історія українського війська. Частина друга. Видання Івана Тиктора. Львів. 1938. 574с. с.505-547.
- Україна. 1919 рік. Документи та матеріали.: Документально-наукове видання/ Передмова Я.Тинченка. Київ. Темпора. 2004. -558с.
- Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.: Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. Київ. «Україна».1995. 206с. с.61-78.