Лінійні кораблі типу «Беллерофон»

Представник типу «Суперб» на стоянці, 1909 рік
Проєкт
Назва: тип «Беллерофон»
Оператори: Велика Британія Велика Британія
Попередник: HMS Dreadnought (1906)
Наступник: Лінійні кораблі типу «Сен-Вінсент»
Будівництво: 1906-1909
У експлуатації: 1909–1921
Заплановано: 3
Побудовано: 3
Віддано на
брухт:		 3
Основні характеристики
Водотоннажність: 18,894 т (нормальна)
Довжина: 160,3 м
Ширина: 25,1 м
Осадка: 8,2 м
Потужність: 17 000 кВт (23,000к.с.)
Двигуни: 4 вінти, 2 комплекти турбін Парсонса
Швидкість: 21вузла
Дальність
плавання:		 5720 морських миль (11,690 км) при швидкості 10 вузлів
Екіпаж: 680-840
Озброєння:
  • 10 х 305-мм гармат
  • 16 х 102-мм гармат
  • 3 х 457-мм торпедні апарати
Бронювання:

Лінійні кораблі типу «Беллерофон» - перша в історії серія дредноутів, побудованих для Королівського флоту у першому десятилітті 20-го століття. Ці кораблі провели основну частину служби у складі Домашнього Флоту та Великого Флоту. Крім участі у Ютландській битві у травні 1916 р.[1], а також безрезультатній операції 19 серпня того ж року, коли німецький флот знову виходив у море[2], їх участь у Першій світовій війни переважно обмежувалася патрулюваннями та навчаннями у Північному морі.

Після завершення війни у листопаді 1918 року «Темерер» та «Суперб» були передані Середиземноморському флотому та підтримували сили союзників у Середиземномор'ї та на Чорному морі.[3] «Беллерофони» розглядалися на цей час як застарілі кораблі та були виведені у резерв у 1919, після чого використовувалися, як навчальні кораблі. «Суперб» використовувався для артилерійських експериментів у 1920 р., після чого став кораблем-мішенню у 1922 до того, як був проданий для утилізації того ж року. «Беллерофон» та «Темерер» були продані наприкінці 1921 р. після чого розібрані на метал[4].

Проектування[ред. | ред. код]

Серед тих хто займався проектуванням та будівництвом «Дредноута» був певний рівень тривоги за конструкцію з такою кількістю нововведень і тому вони вважали, що подальше будівництво капітальних кораблів треба припинити до отримання результатів його випробувань. Але усі погоджувалися, що будівництво нового лінкора виведе Британію на позицію лідера з будівництва кораблів нового типу і таке лідерство треба зберегти[5].

Майже не було сумнівів, що поява «Дредноута» спровокує гонку озброєнь великих держав[5]. Перший лорд Адміралтейства Коудор[en] 30 листопада 1905 року опублікував меморандум щодо майбутніх кораблебудівних програм. Його гаслом було «будуй мало, будуй швидко, кожен наступний могутніший за попереднього». Коудор передбачав злиття броненосного крейсера та лінкора в один тип капітального корабля і тому запропонував закладати кожного року чотири кораблі подібні до «Дредноута» та «Інвінсібла»[6]. Британія мала можливість будувати їх за два роки. Головний суперник - Німеччина, будувала свої лінкори три роки, а першою відповіддю на «Дредноут» мали бути два лінкори програми 1906 року. За розрахунками Коудора таким чином у 1908 році Британія мала б десять нових кораблів – п’ять подібних до «Дредноута», три «Інвінсібли», та два «Лорд Нельсони», проти двох нових німецьких[7].

Меморандум, вочевидь, був не лишень думкою Коудора, а й Першого морського лорда Фішера. Він запропонував синтез лінкора та крейсера - ескізний проект X4, датований 2 грудня 1905 року. Це був лінкор з озброєнням і бронюванням «Дредноута» та швидкістю «Інвінсібла». «Дредноут» критикували за слабий протимінний 76-мм калібр і тому новий проект отримав на додачу ще 102-мм гармати. Також він мав дві традиційні триногі щогли, на відміну від «Дредноута», та суцільну протиторпедну перебірку товщиною 38-51 мм. Цей лінкор за розрахунками мав водотоннажність 22 500 дов. тон та мав бути на третину дорожче за «Дредноут»[8].

Основні ТТД проєктів британських капітальних кораблів 1905—1906 років
Характеристика «Дредноут» Проект Х4 «Інвінсібл» проєкт лінкора
програми 1906 року
Дата специфікації 12 травня 1905[9] 2 грудня 1905[10] 22 червня 1905[11] липень 1906[12]
Довжина між перпендикулярами, м 149,4 176,8 161,5 149,4
Довжина найбільша, м 160,3 189,9 172,8 160,3
Ширина, м 25,0 25,3 23,9 25,0
Осадка, м 8,1 8,4 7,9 8,5
Потужність СУ, к. с. 23000 45000 41000 23000
Швидкість, вузли 21 25 25 21
Озброєння
305-мм 10 10 8 10
102-мм - 8 - 16
76-мм 18 18 18 -
ТА 5×457-мм 3×457-мм 5×457-мм 5×457-мм
Бронювання, мм
пояс 279 279 152 254
барбети 279 279 178
башти 279 279 178 279[13]
бойова рубка 279 279 254
Статті вагового навантаження, дов. тонн
Корпус 6100 7350 6200 6190
Обладнання та запаси 650 750 660 670
Механізми 1990 3550 3300 2100
Інж. запаси 60 90
Вугілля 900 1000 1000 900
Бронювання 5000 6540 3460 5340
Озброєння 3100 3210 2440 3200
Запас водотоннажності 100 100 100 100
Усього проектна водотоннажність 17 900 22 500 17 250 18 500

Станом на 26 грудня 1905 року за програмою кораблебудування 1906 – 1907 року мали бути закладені чотири лінкора – по одному на казенних верфах у Девенпорті на Протсмуті і два на приватних[8]. Коудор був представником Консервативної партії і меморандум грав роль передвиборної програми на виборах запланованих на листопад 1905 року[6]. Але консерватори програли вибори ліберальній партії, яка перемогла з програмою збільшення соціальних виплат за рахунок зменшення витрат на озброєння[8]. Коудора на посту Першого лорда змінив Твідмут. На відміну від звичайної практики, він не став міняти морських лордів[8]. Але програмі 1906 року поталанило менше.

Першою жертвою став проект X4. Фішер розумів, що за політики економії цей проект йому не дадуть реалізувати і сам підняв питання вибору проекту лінкора 1906 року на засіданні комітету[14]. Було вирішено, допоки нема результатів випробувань «Дредноута», взяти його проект за основу та доробити, щоб була можливість за необхідності швидко зробити зміни[5].

Наступним кроком весною 1906 року стало скорочення майбутніх кораблебудівних програм з чотирьох до трьох лінкорів на рік[15]. Морські лорди не змогли довести необхідність будівництва саме чотирьох кораблів. Це викликало бурхливу реакцію в пресі, але мало й свої резони[7]. По-перше, чекали, що провідні морські держави – Франція, США та Німеччина, запланують наново свої кораблебудівні програми, але фактично цього не відбулося до публікації рішення Адміралтейства і тому в її програмах утворилася пауза[7]. По-друге, ліберальна партія розраховувала на успіх конференції по скороченню озброєнь, яку вони запропоновували провести у Гаазі у 1907 році[16].

У травні 1906 року були замовлені башти для перших двох лінкорів. Перші ескізи лінкора програми 1906 року з’явилися 1 червня 1906 року. Від проекту Х4 до нього перейшли 102-мм гармати – але вже 16 102-мм замість 27 76-мм, та дві триногі щогли. Бортова броня мала товщину від 254 до 127 мм, замість від 279 до 102 мм, та башти ГК 254 мм, а не 279. Проект мав розміри «Дредноута» та водотоннажність 18 400 тон замість 17 900[16].

16 червня DNC Уотс замовив заміну 254 мм броні на 279-мм на бортах та барбетах. Очікувалося, що ця зміна обійдеться у 100 тонн. Ще однією зміною було продовження внутрішнього днища у якості подвійного борту до схилу броньової палуби, а торпедна перегородка була перенесена далі всередину. Модифікований проект, схоже, був поданий DNC на розгляд Бюро 11 липня 1906 року. Його водотоннажність становила 18 500 тонн, а розміри збігалися з розмірами Дредноута. Ріст водотоннажність було отримано шляхом поглиблення корабля на 152 мм. Головний бронепояс залишилися товщиною 254 мм, але він був вищим - 1 м (3 фути 6 дюймів) над ватерлінією замість 0,61 м (2 фути) на «Дредноуті», та був постійної товщини – під водою також 254 мм, замість звуження до 178 мм. Стінки башт ГК були 279 мм, як і на «Дредноуті». Бортову броню на носі та кормі було потовщено. Близько половини носової 152-мм броні було збільшено до 178 мм, а в кормі уся 102-мм була збільшена до 127 мм. Бронепалуба тепер була однакової товщини 44 мм, без потовщення схилів до 70 мм. Задля часткової компенсації росту водотоннажності була зменшена протиторпедна перебірка[17].

Переглянута специфікація була подана 6 серпня 1906 року та 7 серпня біла затверджена Бюро, отримавши штамп[18]. Водотоннажність виросла до 18 600 т. Головною зміною, зазначеною Уотсом у супровідній записці, була протиторпедна перебірка по всій довжині силової установки та погребів, на відміну від екранів на «Дредноуті», які розташовувалися тільки навпроти погребів. Встановлення такої перебірки було обумовлено проведеними експериментами[18]. Перебірки йшли щонайменше у 3,35 м (11 футів) від борту судна, а в деяких місцях і далі. Їх товщина змінювалися від 25 до 76 мм, залежно від відстані до борту[18].

Передбачалося, що ці перебірки будуть без розрізів, а вугілля з бортових бункерів буде підійматися над середньою палубою і тільки потім подаватиметься через внутрішні перебірки та вниз по жолобах до котлів. Але Контролер наказав прорізати двері у перебірці, як зазвичай, щоб через них можна було наповнювати та спорожняти бункери, а також тікати людям, які вантажили вугілля. Хоча жоден з кораблів не зазнав торпедного влучання, щоб перевірити надійність захисту, але вочевидь ці двері його погіршили[19].

На тій підставі, що снаряди, які потрапляють у верхню палубу, ймовірно, вибухнуть, не досягнувши барбетів, не було особливої причини збільшувати товщину барбетів під верхньою палубою. Натомість вони мали однакову товщину, щонайменше 8 дюймів[18]. Товщину барбету, що виступав над верхньою палубою, бажано було збільшити, але вона було усього 0,76 м заввишки, тому це було визнано недоцільним і товщину барбету залишили незмінною від головної палуби до самого верху. Барбети бортових башт «B» і «C» зробили товщими - 254 мм, на тій підставі що в них могло бути пряме влучання. Усі барбети нижче головної палуби мали товщину 127 мм. Перероблений проект отримав штамп Бюро 7 серпня 1906 року. Кораблі мали бути побудовані за два роки, починаючі з 1 січня 1907 року - один у Порстмуті, один в Девенпорті, та один за контрактом[20].

Конструкція[ред. | ред. код]

Вигляд ліворуч від Jane's Fighting Ships, 1915 р.; затемнені ділянки показують броню

Озброєння[ред. | ред. код]

На лінкорах типу «Беллерофон» вирішено було залишити схему розташування гармат головного калібру такою ж, як на «Дредноуті». Але вдалося значно покращити розташування приладів управління їх наведенням. Спочатку в проекті розташування фок-щогли та носової труби було як на «Дредноуті» - щогла позаду труби. Але дим з труби робив майже неможливим перебування на контрольному пості розташованому на топі фок-щогли. Тому триногу щоглу перенесли вперед труби, а її дві ноги дивились не в ніс, а в корму. Це значно покращило роботу розташованого на топі фок-щогли контрольного поста. В кормі встановили таку ж триногу щоглу з кормовим контрольним постом на топі. Але цей пост потерпав від розпечених газів та диму, які виходили з димових труб, так що інколи на ньому неможливо було знаходитись[21].

Протимінний калібр був значно кращим ніж на «Дредноуті». Міноносці з їх торпедами ставали все більш грізною зброю і лінкор повинен був мати змогу їм протидіяти. Були проведені дослідні стрільби по старому міноносцю HMS Skate[en], які показали що 76-мм гармат, що встановлені на «Дредноуті», вже недостатньо щоб гарантовано зупинити міноносець, який входить в атаку. Але 102-мм гармата на всіх кутах стрільби впоралася, особливо при стрільбі осколково-фугасними снарядами і майже завжди мала змогу зупинити міноносець до виходу його на дистанцію пуску торпед. Вирішальним фактором стала й інформація про те, що французи та німці починають будувати міноносці з бронею в 25 мм, яку 76-мм снаряд не здатен пробити. На «Белерофонтах» були встановлені 16 102-мм/45 гармат Mk.III[22]. 102-мм гармати розподілили так, щоб отримати максимальну дугу вогню, та узгодити їх взаємодію з прожекторами та далекомірами[23]. Вісім гармат стояли на баштах ГК - по дві на кінцевих та бортових, та ще вісім у надбудові[24]. На додачу до них були встановлені чотири 47-мм гармати[22].

Торпедне озброєння складалося з трьох 457-мм підводних торпедних апаратів з боєзапасом у 14 торпед[22]. У порівнянні з минулим проектом, їх кількість зменшили на два - прибрали пару кормових бортових[25], залишивши пару носових бортових, та кормовий[22].

Бронювання[ред. | ред. код]

Розглянувши декілька схем бронювання, було обрано схему з встановленням повної підводної протиторпедної перебірки (ПТП). Російсько-японська війна показала її важливість для захисту від торпедної атаки, тому на встановлення ПТП пішли навіть за рахунок зменшення товщини бронювання в деяких інших місцях[25].

Порівняно з «Дредноутом» головний бронепояс був тоншим на один дюйм (25,4 мм) і мав товщину 254 мм та висоту 2,3 м (7 футів 6 дюймів). Він йшов від початку барбета носової башти до кормового траверза приблизно посередині барбета кормової башти. Цей пояс в нижній частині звужувався клином і внизу мав товщину 203 мм. За нормальних умов нижній край поясу знаходився у 1,57 м (5 футів 2 дюйми) нижче ватерлінії. Вперед від барбету носової башти пояс мав товщину 229 мм[25].

Вперед від головного бронепоясу до самого фортшевня йшов допоміжний пояс. Приблизно на половину довжини він йшов товщиною 178 мм і 152 мм наприкінці. Кормова частина корпусу по ватерлінії була прикрита поясом 127-мм товщини. Верхня кромка цього поясу була вища за головний пояс на 1 м (3 фути). Над головним 254-мм поясом йшов верхній 203-мм пояс. Його верхній край за нормальних умов знаходився на висоті 2,6 м (8 футів 6 дюймів) над рівнем води[25].

Кормовий траверз товщиною 203 мм йшов під кутом до діаметральної площини від кінця головного бронепоясу до зовнішньої сторони барбету кормової башти ГК. Барбети башт ГК над верхнім бронепоясом над головною палубою мали товщину 229 мм. Нижче, на рівні прикритому верхнім бронепоясом вони мали товщину 127 мм. Зовнішні сторони барбетів бортових башт мали товщину 254 мм. Башти мали товщину лоба та бокових стінок 279 мм, тил 305 мм, та дах товщиною 76 мм[25].

Головна палуба мала товщину 32 мм між 4 та 5 баштами і 19 мм в інших місцях. Головна бронепалуба йшла на рівні середньої палуби. Вона була карапасною - пласка частина та скоси мали товщину 44 мм, але у кормовій частини її товщина збільшувалася до 76 мм задля прикриття носових погребів. Нижня палуба у кормі була також карапасною і мала товщину від 51 до 102 мм. На носі середня палуба закінчувалася скосом товщиною 102 мм для прикриття погребів і спускалася на рівень нижньої палуби. Далі до форштевня вона йшла товщиною 44 мм. У кормі бронепалуба підіймалася на рівень середньої палуби. Скоси мали товщину 102 мм, та 51-76 мм на решті поверхонь[25].

Носова бойова рубка мала 279 мм лоба та стінки, 203 мм задню стінку, 76 мм дах та 51 мм підлогу. Комунікаційна труба до неї мала товщину 127 мм. Сигнальна рубка, розташована позаду бойової, мала броню 76 мм з боків, і 51 мм дах та підлогу. Кормова бойова рубка, розташована позаду кормової труби, мала 203 мм стінки[25].

Протиторпедна перебірка йшла від носових до кормових погребів. Її товщина мінялася. Вона мала товщину 25, 76 та 51 мм навпроти носових, бортових та кормових погребів відповідно; 51 мм навпроти середнього погребу та машинних відділень[25] та 28 мм навпроти котельних відділень[22].

Енергетична установка[ред. | ред. код]

Основні дані силової установки та випробувань
«Беллерофон» «Суперб» «Темерер»
Силова установка| 4 вали, прямопривідні парові турбіни Парсонса, 23 000 к.с.
Виробник турбін[24] Fairfield Wallsend[en] Hawthorn Leslie
Котли[24][22] 18×Бабкок&Уілкокс 18×Яроу
Дані випробувань на вимірювальній мілі[26]
Дата 2.11.1908 2.04.1909 5.03.1909
Середні оберти, об/мін 335,6 332,9 331
Максимальна потужність, к.с. 26 836 27 407 26 966
Максимальна швидкість, вузли 21,64 21,56 21,55

Силова установка була взята з «Дредноута». За рахунок збільшення водотоннажності та ширини, очікувалося, що швидкість ,порівняно з ним, впаде на пів вузла. Але на випробуваннях усі кораблі серії легко досягли проектної швидкості «Дредноута» у 21 вузол. Два комплекти парових турбін загальною потужністю 23 000 к.с. приводили у рух чотири вали[27]. Усі турбіни були схеми Парсонса. Кожний комплект турбін складався з турбін високого тиску (ВТ) переднього та заднього ходу, та турбін низького тиску (НТ), теж переднього і заднього ходу. Турбіни низького тиску були з'єднані з турбінами крейсерського ходу[27].

Машинне відділення лівого борту HMS Dreadnought. Така ж силова установка стояла і на «Беллерофонах».
Машинне відділення лівого борту HMS Dreadnought
Легенда:
  • 1 — зовнішній вал;
  • 2 — патрубок подачі пари від турбіни високого тиску (ТВТ) заднього ходу на турбіну низького тиску (ТНТ) заднього ходу
  • 3 — ТВТ заднього ходу
  • 4 — думміс (нерухоме кільце, що компенсує осьове навантаження пари на ротор турбіни)
  • 5 - несучий підшипник
  • 6 — ТВТ переднього ходу
  • 7 — внутрішній вал
  • 8 — патрубок для подачі пари на ТВТ переднього ходу
  • 9 — блок упорного підшипника
  • 10 — патрубок для подачі пари на ТВТ переднього ходу
  • 11 — магістраль подачі пари з котельних відділень
  • 12 — вентиль управління подачею пари на турбіни заднього ходу
  • 13 — вентиль управління подачею пари на турбіни переднього ходу
  • 14 — вентиль управління подачею пари на крейсерську турбіну
  • 15 — патрубок для подачі пари на крейсерську турбіну
  • 16 — головний пароконденсатор
  • 17 — патрубок для подачі пари від ТНД на пароконденсатор
  • 18 — ТНТ заднього ходу
  • 19 — ТНТ переднього ходу
  • 20 — патрубок подачі пари від ТВТ переднього ходу на ТНТ переднього ходу
  • 21 — патрубок подачі пари від крейсерської турбіни на ТВТ переднього ходу
  • 22 — крейсерська турбіна

Крім чисельних переваг парові турбіни мали і суттєву ваду - вони розраховувалися на один режим, яким зазвичай був режим повного ходу, а на інших мали більш низький ККД, тому на них росли витрати палива. Крейсерські турбіни повинні були компенсувати цей недолік і були оптимізовані під роботу на крейсерській швидкості. Але вони не виправдали своїх сподівань. Ці турбіни відключалися на повній ході, тому потерпали від навантажень при температурних розширеннях[28]. 6 листопада 1907 року, після[28] випробувального круїзу «Дредноута», крейсерські турбіни розібрали і виявилося, що друга та третя ступінь лопатей мали пошкодження. При подальшій експлуатації у корпусах цих турбін на «Дредноуті» та «Беллерофоні» виявили тріщини, які призводили до втрати пари. Тому ці турбіни були відключені[27] і до кінця кар'єри возилися як баласт, а з підвищеною витратою палива боролися підбором режимів роботи силової установки[28]. Не дивлячись на ці проблеми, крейсерські турбіни Адміралтейство встановлювало на лінкори аж до проекту «Нептуна» (1908)[27].

Схема котельних відділень також була взята з «Дредноута». Пару виробляли 18 котлів з робочим тиском 16,5 ат (235 psi). Кожен котел мав чотири форсунки для вприску нафти загальною продуктівністю 435 кг/годину[22]. «Беллерофон» та «Суперб» мали котли схеми Бабкок&Уілкокс, «Темерер» - Ярроу[22].

Порівняно з «Дредноутом» запаси палива були зменшені. Максимальна місткіть вугільних бункерів була зменшена на 252 довг. тонн і складала 2648 тонн, а нафти на 278, до 842 тонн[29]. Наслідками стало зменшення максимальної дальності ходу на 18 вузлах на 760 миль до 4230 миль, та при 10 вузловому ході на 900 миль, до 5720 миль[29][22]. Використання вугілля на 17-18 вузлах (крейсерська хода) складало 324 тонни на добу[22].

Представники[ред. | ред. код]

Назва Будівництво Закладений Спущений на воду Вступив у стрій Доля
Беллерофон
HMS Bellerophon 		Portsmouth Dockyard , Портсмут 6 грудня 1906 року 27 липня 1907 року 20 лютого 1909 року Зданий на злам у 1921 році
Суперб
HMS Superb 		Armstrong Whitworth 6 лютого 1907 року 7 листопада 1907 року 26 березня 1909 року Зданий на злам у 1920 році
Темерер
HMS Temeraire 		Верф Девенпорту 1 січня 1907 року 24 серпня 1907 року 1 травня 1909 року Зданий на злам у 1921 роц

Коментарі[ред. | ред. код]

Посилання на джерела[ред. | ред. код]

  1. ↑ Campbell, N. J. M. (1986). Jutland : an analysis of the fighting (англійською) . Annapolis, Md.: Naval Institute Press. с. 156—57, 208, 210, 212, 231—32, 349. ISBN 0-87021-324-5. OCLC 14175331.
  2. ↑ Halpern, Paul G. (1994). A naval history of World War I (англійською) . Annapolis, Maryland. с. 330—332. ISBN 0-87021-266-4. OCLC 28411665.
  3. ↑ Halpern, Paul G. (2011). The Mediterranean Fleet, 1919-1929 (англійською) . Burlington, Vt.: Ashgate Pub. Co. с. 3—18. ISBN 978-1-4094-2757-5. OCLC 769824446.
  4. ↑ Burt, R. A. (1986). British battleships of World War One (англійською) . Annapolis, Md.: Naval Institute Press. с. 71—74. ISBN 0-87021-863-8. OCLC 14224148.
  5. ↑ а б в Burt. British Battleships WW1. — P. 59.
  6. ↑ а б Friedman, British Battleship, 2015, p. 197.
  7. ↑ а б в Parkes, British Battleship, 1990, p. 497.
  8. ↑ а б в г Friedman, British Battleship, 2015, p. 201.
  9. ↑ Roberts, Dreadnought, 2002, p.13.
  10. ↑ Roberts. Battlecruisers. — P. 26.
  11. ↑ Roberts. Battlecruisers. — P. 24.
  12. ↑ Friedman, British Battleship, 2015, p.957.
  13. ↑ Friedman, British Battleship, 2015, с. 207.
  14. ↑ Friedman, British Battleship, 2015, p. 203.
  15. ↑ Friedman, British Battleship, 2015, p. 205.
  16. ↑ а б Friedman, British Battleship, 2015, p. 206.
  17. ↑ Friedman, British Battleship, 2015, p. 207.
  18. ↑ а б в г Friedman, British Battleship, 2015, p. 208.
  19. ↑ Friedman, British Battleship, 2015, стор. 812-813, примітка №8 до стор. 208.
  20. ↑ Friedman, British Battleship, 2015, p. 209.
  21. ↑ Burt. British Battleships WW1. — P. 60—61.
  22. ↑ а б в г д е ж и к л Burt. British Battleships WW1. — P. 64.
  23. ↑ Burt. British Battleships WW1. — P. 61—62.
  24. ↑ а б в Parkes, British Battleship, 1990, p. 499.
  25. ↑ а б в г д е ж и Burt. British Battleships WW1. — P. 62.
  26. ↑ Burt. British Battleships WW1. — P. 68.
  27. ↑ а б в г Burt. British Battleships WW1. — P. 65.
  28. ↑ а б в Roberts, Dreadnought, 2002, p. 25.
  29. ↑ а б Parkes, British Battleship, 1990, p. 501.

Література[ред. | ред. код]

  • Burt R. A. British Battleships of World War One. — London : Arms and armor press, 1986. — 344 p. — ISBN 0-85368-771-4.
  • Massie Robert. Dreadnought: Britain, Germany, and the Coming of the Great War. — New York : Random House, 1991. — ISBN 0-394-52833-6.
  • Roberts. The Battleship Dreadnought. Anatomy of the Ship. — London : Conway Maritime Press Ltd, 2002. — ISBN 978-0851778952.
  • Roberts, John. Battlecruisers. — London : Chatham Publishing, 1997. — 128 p. — ISBN 1-86176-006-X.
  • Friedman, Norman. The British Battleship 1906–1946. — Barnsley, UK : Seaforth Publishing, 2015. — ISBN 978-1-84832-225-7.
  • Parkes, Oscar. British Battleships. — Annapolis, Maryland : Naval Institute Press, 1990. — ISBN 1-55750-075-4.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лінійні_кораблі_типу_«Беллерофон»&oldid=41258494