Антиревізіонізм
.jpg)
Антиревізіонізм — течія в марксизмі-ленінізмі, яка виникла в 1950-х роках на противагу реформам радянського диктатора Микити Хрущова. Коли Хрущов дотримувався тлумачення, яке відрізнялося від його попередника, Йосипа Сталіна, антиревізіоністи в міжнародному комуністичному русі залишалися відданими ідеологічній спадщині Сталіна та критикували Радянський Союз за часів Хрущова та його наступників Хрущова як державного капіталіста та соціал-імперіаліста. Під час радянсько-китайського розколу Комуністична партія Китаю на чолі з Мао Цзедуном, Албанська партія праці на чолі з Енвером Ходжою,[1] та деякі інші комуністичні партії та організації по всьому світу засудили лінію Хрущова як ревізіоністську.
Мао Цзедун вперше засудив Радянський Союз як «ревізіоністський» на зустрічі у січні 1962 року,[2] На початку 1963 року Мао повернувся до Пекіну після тривалого візиту до Уханя та Ханчжоу та закликав до боротьби з «внутрішнім ревізіонізмом» у Китаї.[3] Офіційно створили «центральну антиревізіоністську редакційну групу» на чолі з Кан Шеном[en], яка готувала проєкти антиревізіоністських статей, які згодом були особисто переглянуті Мао перед публікацією.[3] «Дев'ять статей» стали центральним елементом антирадянської публіцистики.[4] Антиревізіонізм стане ключовою темою зовнішньої та внутрішньої політики КНР, досягнувши піку під час Культурної революції 1966 року.[2] Товариства дружби з Китаєм перетворилися на антиревізіоністські організації, а в Західній Європі почали виникати антиревізіоністські відколоті групи (такі як Марксистсько-ленінська комуністична партія Франції, група Гріппа в Бельгії та Ленінський центр у Швейцарії).[5] У Пекіні вулицю, на якій знаходилося радянське посольство, символічно перейменували на «вулицю Антиревізіонізму».[4] Після розколу Комуністичної партії Індії в 1964 році Комуністична партія Індії (марксистська) відкинула радянські позиції як ревізіоністські, але партія не повністю прийняла пропекінську лінію.[6]
Під час правління Ден Сяопіна наприкінці 1970-х років антиревізіоністські теми почали применшуватися в офіційному дискурсі КНР.[2] Академія наук КНР заявила, що «Дев'ять статей» були неправильними, зосереджуючись на ревізіонізмі Радянського Союзу, а не на загрозах радянського гегемонізму та експансіонізму.[4]
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Elbaum, Max (10 квітня 2018). Revolution in the Air: Sixties Radicals Turn to Lenin, Mao and Che (англ.). Verso Books. ISBN 978-1-78663-459-7.
- ↑ а б в Robinson, Thomas W.; Shambaugh, David L. (1995). Chinese Foreign Policy: Theory and Practice. Clarendon Press. с. 249—254. ISBN 978-0-19-829016-2.
- ↑ а б Lüthi, Lorenz M. (16 грудня 2010). The Sino-Soviet Split: Cold War in the Communist World. Princeton University Press. с. 237. ISBN 978-1400837625.
- ↑ а б в Levine, Steven I. (1980). The Unending Sino-Soviet Conflict. Current History. Т. 79, № 459. с. 70—104. ISSN 0011-3530. JSTOR 45314865.
- ↑ Schaufelbuehl, Janick Marina; Wyss, Marco; Zanier, Valeria, ред. (2018). Europe and China in the Cold War: Exchanges Beyond the Bloc Logic and the Sino-Soviet Split. New Perspectives on the Cold War. Т. 6. BRILL. ISBN 978-90-04-38812-3.
- ↑ M. R. (1972). CPI (M) between Moscow and Peking. Economic and Political Weekly. 7 (19): 918—919. JSTOR 4361331.
Посилання[ред. | ред. код]
- Онлайн енциклопедія антиревізіонізму на Марксистському інтернет-архіві
- Список антиревізіоністських партій/груп на сайті Міжнародної організації та конференції лівих партій