Історія Центральноафриканської Республіки

Відома людству Історія Центральноафриканської Республіки розпочалася з 7 століття н. е..

Історія народів ЦАР у стародавні часи ще погано вивчена. Але, ймовірно, рівнини цієї країни були заселені людьми в давню кам'яну добу (під час видобутку алмазів у басейні р. Убангі були знайдені знаряддя кам'яної доби). Згідно усних переказів, першими мешканцями на цій території були пігмеї. Давньоєгипетські написи говорять про країну Уам (в районі річок Мобає і Кембе), населену «чорними карликами», тобто пігмеями. На давньоєгипетських картах ріки Убангі і Уеле називаються Чорним Нілом та були з'єднані з Білим Нілом в одну ріку.^[1] Неоліт тривав на території ЦАР приблизно в 4-2 тис. до н.е. Тоді її територію заселяли в основному пігмеї, які займались мисливством, рибальством, збиральством. Десь наприкінці 2 тис. до н.е. — початку 1 тис. до н.е. через територію сучасної ЦАР з території сучасного Камеруну почалась міграція банту на схід і південь Африки. Вона тривала протягом 1 тис. до н.е. — 1 тис. н.е. Племена банту вже вміли виробляти вироби з металу, займались землеробством і скотарством. Пігмеї в результаті були відтиснені на південь, в тропічні ліси.

Територія Центральноафриканської Республіки була заселена принаймні з 7 століття. Вона по черзі потрапляла у сфери впливу середньовічних субсахарських держав. Три з них, Канемо-Борно, Вадай і Багірмі, були розташовані на півночі, на території сучасного Чаду, і були мусульманськими. В основному ці держави використовували басейн річки Убангі як джерело рабів, яких потім продавали на півночі Сахари. У XVIII і XIX століттях у регіон мігрували нові народи — занде, банда і гбайя.

З 1875 року басейн Убангі, включаючи сучасну територію Центральноафриканської Республіки, перебував під владою місцевого суданського правителя і работорговця Рабіха аз-Зубайра. Європейці, головним чином французи і бельгійці, почали проникати у регіон з 1885 року. У 1887 році Франція підписала договір з Вільною державою Конґо, за яким правий берег річки Убангі відходив під французький контроль, а лівий берег залишався за Бельгією. У 1891 році французи побудували укріплення в Банґі, а у 1894 році була формально утворена французька колонія Убангі-Шарі. Проте Франція не контролювала цю територію до 1903 року, коли французькі війська перемогли сили Рабіха аз-Зубайра у битві при Куссері. Після цього почалося планомірне створення адміністрації по всій території Убангі-Шарі. У 1906 році Убангі-Шарі була об'єднана з колонією Чад. У 1910 році вона стала однією з чотирьох територій Французької Екваторіальної Африки (іншими трьома були Чад, Габон і Середнє Конго). Потім на території Убангі-Шарі планомірно розвивалася економіка, заснована на плантаціях. Періодично населення піднімало локальні повстання проти французької адміністрації.

У 1940 році територія відмовилася (разом з усією федерацією, окрім Габону) підкорятися режиму Віші і підтримала заклик генерала Шарля де Голля боротися за вільну Францію. Це було пов'язано головним чином з тим, що економіка Французької Екваторіальної Африки була істотно пов'язана з сусідніми англійськіми колоніями (в першу чергу сучасна Нігерія), з якими уряд Віші перебував у стані війни. Після Другої світової війни в 1946 році була прийнята нова конституція Франції, яка розпочала собою серію реформ. Результатом цих реформ стало отримання африканськими колоніями незалежності. У 1946 році всі жителі Французької Екваторіальної Африки стали громадянами Франції і отримали право обирати місцеві законодавчі органи. Законодавчі збори в Центральній Африці очолив Бартелемі Боґанда, католицький священник, відомий своїми виступами на користь емансипації африканського населення. У 1956 році французьке законодавство було змінено, дозволивши розпочати утворення органів самоврядування в колоніях.

У 1958 році був проведений референдум, за результатами якого Французька Екваторіальна Африка була скасована. 1 грудня того ж року законодавчі збори проголосили створення Центральноафриканської Республіки. Прем'єр-міністром став Боґанда, який загинув у березні 1959 року в авіакатастрофі. Замість нього прем'єр-міністром став його двоюрідний брат, Давид Дако. 13 серпня 1960 була проголошена незалежність Центральноафриканської Республіки. Дако став першим президентом республіки і залишався на цій посаді до 1 січня 1966 року.

1 січня 1966 року в Центральноафриканській Республіці був проведений державний переворот, в результаті якого до влади прийшов полковник Жан-Бедель Бокасса, який став одним з найбільш ексцентричних диктаторів пост-колоніальної Африки. Бокасса скасував конституцію 1959 року, розпустив Законодавчі збори, і випустив ряд указів, які зосередили всю законодавчу і виконавчу владу в країні в руках президента. 4 грудня 1976 він проголосив себе імператором (Бокасса I), а країна стала називатися Центральноафриканською імперією, що, втім, не було визнане більшістю держав світу. Правління Бокасси ознаменувалося незвичайно високим навіть для Африки рівнем корупції і порушень прав людини, за що він після повалення був заочно засуджений до смертної кари через цілу купу звинувачень (у тому числі канібалізм, що не було доведено), а шість його прихильників були розстріляні.

20 вересня 1979 року, у той час як Бокасса перебував за кордоном, Дако за допомогою Франції організував державний переворот і повернувся до влади. Бокасса змушений був залишитися в Кот-д'Івуарі, потім в 1986 році несподівано повернувся до Центральноафриканської Республіки і був засуджений до смертної кари, заміненої довічним ув'язненням (в 1993 році був звільнений за амністією).

Дако не зміг відновити економіку країни, і, в свою чергу, 20 вересня 1981 року був зміщений в результаті державного перевороту. На чолі країни став генерал Андре Колінґба, який чотири роки обіймав посаду голови Військового Комітету Національного Відновлення. У 1985 році Комітет було розпущено, і Колінґба почав перехід до цивільного правління. У 1986 році була утворена політична партія, Центральноафриканська демократична партія, потім на референдумі прийнята нова конституція країни. 29 листопада 1986 року Колінгба вступив на посаду президента, а в липні 1987 року був обраний парламент з 52 депутатів.

Конституція передбачала однопартійний устрій країни, але під зовнішнім тиском Колінґба погодився її переписати, дозволивши створення інших політичних партій. Для цього була створена Національна комісія, а в 1992 році проведені перші багатопартійні вибори. На виборах правляча партія зазнала поразки, після чого, посилаючись на нібито допущені порушення, Колінґба скасував результати виборів. Під міжнародним тиском, зокрема, з боку Франції, в жовтні 1993 року довелося провести наступні вибори, які Колінґба знову програв. Президентом за результатами другого туру виборів був обраний Анж-Фелікс Патассе.

Уряд Патассе також зазнавав труднощі з оздоровленням економіки. Затримки з виплатою заробітної плати і нерівноправність армійських офіцерів з різних народностей призвело до того, що в 1996 і 1997 році було як мінімум три спроби повалення Патассе. Заворушення були придушені за допомогою французької армії, і африканські миротворчі сили (MISAB) були введені у Банґі, де перебували до 1998 року. Потім вони були замінені на сили ООН (MINURCA). У вересні 1999 року Патассе був переобраний на другий президентський термін, незважаючи на звинувачення в корупції і зростаюче невдоволення в країні. У березні 2000 року останні солдати MINURCA були виведені з Банґі.

15 березня 2003 року результатом повстання, що давно йшло у периферії країни, став переворот. У той час, як Патассе перебував за кордоном, повсталі взяли Банґі і проголосили президентом Франсуа Бозізе. У країну знову були введені війська ООН, так як заворушення довгий час не вщухали. 13 березня 2005 року були проведені президентські вибори, в яких взяв участь Бозізе, незважаючи на дані раніше обіцянки піти у відставку після переходу до цивільного правління. Він і виграв вибори, перемігши у другому турі колишнього прем'єр-міністра Мартина Зігеле. Вибори в цілому були оцінені як демократичні, хоча в них було заборонено брати участь Патассе. 8 травня того ж року партія Бозізе, Національна Конвергенція Ква На Ква, отримала більшість місць на парламентських виборах. На президентських виборах 23 січня 2011 Бозізе був переобраний на пост президента.

Росія розглядала ЦАР своєю новою сферою впливу в Африці, де діяла за допомогою найманців з ПВК «Група Вагнера», посилала своїх інструкторів для підготовки збройних сил ЦАР аби втримати при владі їхнього ставленика президента Фостена-Арканжа Туадеру. Попри ембарго ООН РФ вдалося продати в ЦАР дві партії стрілецької зброї в 2018 та 2019 рр. Друга партія, зокрема включала карабіни Мосіна (зразка 1891/30), виробництва 1944 року, що «залежалися» на складах МО РФ.

• Громадянська війна в Центральноафриканській Республіці 2004-2007
• Конфлікт в Центральноафриканській Республіці 2012-2015

• Африка: энциклопедический справочник. Т.2. Москва. «Советская энциклопедия». 1987. -671с. с.544-545.
• І.І.Дахно. Країни світу: енциклопедичний довідник. Київ. «МАПА». 2004. -608с. с.561-562.
• Використано матеріали зі статей в англійської і російської Вікіпедій.

• Історія Центральноафриканської Республіки(англ.)

Це незавершена стаття про Центральноафриканську Республіку. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.