Каракал золотий
Каракал золотий | |
---|---|
Біологічна класифікація | |
Царство: | Тварини (Animalia) |
Тип: | Хордові (Chordata) |
Клада: | Синапсиди (Synapsida) |
Клас: | Ссавці (Mammalia) |
Ряд: | Хижі (Carnivora) |
Підряд: | Котовиді (Feliformia) |
Родина: | Котові (Felidae) |
Підродина: | Малі кішки (Felinae) |
Рід: | Каракал (Caracal) |
Вид: | Каракал золотий (C. aurata) |
Біноміальна назва | |
Caracal aurata | |
Підвиди | |
| |
Ареал, 2015 р. (оранжевим — можливо вимер, фіолетовим — можливо постійно мешкає) | |
Синоніми | |
Profelis aurata |
Каракал золотий[2] (Caracal aurata) — хижий ссавець розміром удвічі більший за домашню кішку, представник роду Каракал (Caracal) родини котових, який мешкає в тропічних лісах Західної та Центральної Африки. Інші відомі назви — золота кішка, або африканська золота кішка.
Систематика[ред. | ред. код]
Цей вид традиційно включали до складу то роду Felis (Kral and Zima 1980), то роду Profelis (Pocock 1917, Wozencraft 2005).
Пізніші молекулярні дані однозначно показали, що золота кішка тісно пов'язана з видом Caracal caracal: їхнє розходження відбулося близько 1.9 млн років тому. За тими самими даними, ці два види генетично пов'язані з іншим (третім) — сервалом, з яким вони мали спільного предка 5.6 млн років тому. Філогенетична ж лінія каракала, що включає роди Caracal і Leptailurus, відділилася від лінії спільного предка 8.5 млн років тому.
Родовід каракала
| |||||||||||||
Розповсюдження[ред. | ред. код]
Золота кішка є ендеміком тропічних дощових лісів Екваторіальної Африки, від Сенегалу до північної Анголи і від Конго на заході до південної Кенії на сході. Висота проживання: від рівня моря до 3000 метрів. Основна її популяція проживає в басейні Конго і на довколишніх територіях.
Зовнішній вигляд[ред. | ред. код]
Довжина голови й тіла: 616–1016 мм, довжина хвоста: 160–460; висота в загривку — 380–510 мм; вага: 5.3–16 кг. Самці більші за самиць. Вуха закруглені, зовні темні; голова маленька, округла; ноги довгі, ступні великі.
Наявні два основні варіанти забарвлення: золотистий, каштановий, лисяче-червоний, жовтувато-коричневий або срібно-сірий, синювато-сірий, темно-сірий. Число тварин обох забарвлень рівне. Зазвичай груди, живіт, щоки і горло у золотої кішки світле або білого кольору; навколо очей — світла облямівка. На хвості добре помітна центральна темна лінія; кінчик хвоста — бурий або чорний. На загальному тлі є темний (не чорний) малюнок, який розрізняється у двох різних підвидів:
- Caracal aurata aurata (Temminck, 1827) мешкає в Центральній Африці, від Конго до Уганди; має плями тільки на животі й боках;
- Caracal aurata cottoni (Lydekker, 1907) мешкає в Західній Африці; у цього підвиду плями на спині, шиї та на голові.
Відомі також тварини-меланісти, забарвлені в чорний колір, причому з помітними темнішими плямами на основному забарвленні — цих кішок налічується 4 % від загального числа. У всіх золотих кішок хутро одразу за лінією від плечей до маківки голови змінює напрямок і спрямовується вперед. Межа зміни у напрямі шерсті позначена завитками і низьким, подібним до гриви, гребенем.
Спосіб життя і живлення[ред. | ред. код]
Звичайним місцем існування золотої кішки є вологі тропічні ліси екваторіальної Африки, включаючи мангрові й бамбукові ліси, проте вона здатна пристосовуватися до змін ландшафту, зустрічаючись також у сухих лісах, надрічкових чагарниках і на вирубках. Також відомо про його присутність у гористому лісі, альпійських вересових заростях, і бамбуковому лісі, до висот 2,000–3,000 метрів. Але частіше за все, кішка живе у вкритих лісом областях з дуже щільним, вологим, вторинним підліском, часто вздовж річок.
Існує мало даних про життя цих кішок у природі, оскільки вони ведуть досить непомітний і тихий, до того ж вони досить рідкісні. Вони ведуть поодинокий спосіб життя, полюючи переважно ночами, а вдень відпочиваючи на гілках дерев. Подібно до інших котів, самці та самиці ймовірно підтримують постійні або тимчасові окремі домашні ділянки, і роблять це комбінацією маркувань запахом, тертям об предмети і калом. Спостереження, що золотий кіт не покриває свій кал, але залишає його відкритим на стежках і шляхах, підтримує цей погляд.
Думається, що вокальний репертуар золотих котів широкий, хоча навряд чи перевищує дванадцять, вокальних типів записаних для більшості котячих. Окрім шипіння, нявкання, і гарчання, золоті кішки ймовірно муркотять, і в близько контактних ситуаціях булькають.
У раціоні у золотих кішок гризуни, дамани, птахи, дрібні антилопи (дуїкери) і дрібні мавпи. Полюють вони як на землі, так і на деревах. Про напади цими кішками на свійську птицю і худобу достовірно невідомо. У південному Судані спостерігалось як самиця з двома дітьми полювала на кажанів, як вони нападали на комах і їли манго, що впали. Природним мисливцем на золоту кішку є пантера плямиста.
Розмноження[ред. | ред. код]
Окрім спостереження в лісі Ірурі самиці з єдиним грудним кошеням у лігві в порожнистій колоді, все, що відомо про розмноження золотих кішок іде від спостережень полонених тварин. Два приплоди з двох кошенят, які народилися в Інституті Макса Планка (Німеччина) після сімдесятип'ятиденної вагітності. Хутро малюків було темно-сірим або сірувато-коричневим. Новонароджені були вагою 180–235 грамів. Їхні очі були цілком розплющені за шість діб, і з того часу вони демонстрували швидкий розвиток моторних навичок. Одна дівчинка-кошеня встала на ноги за десять діб від народження і добре ходила на тринадцятий день. У шістнадцятиденний вік вона могла залазити до лігва, долаючи стінку в 40 сантиметрів висотою. У 19 діб обидва кошенята зробили свою першу спробу стрибнути на низький пень. У 40 днів вони жували шматки м'яса курчат і мишей, а незабаром вони їли цілих тварин. У порівнянні з іншим малими котовими, кошенята золотого кота досконаліші у фізичній спритності й інших аспектах також. У дванадцять тижнів від народження кошеня-хлопчик важив 2.9 кілограмів, а дівчинка — 2.5 кілограмів, хоч і вона була трохи швидша в розвитку, ніж хлопчик. Її постійні зуби почали з'являтися в чотирнадцять тижнів, а його — на місяць пізніше. Дівчинка також показала ознаки статевої зрілості в одинадцять місяців, тоді як перші ознаки для хлопчика відбувалися у вісімнадцять місяців від народження. Щодо розмірів, проте, хлопчик зростав швидше, і в шість місяців від народження він був такий же великий як його мама, натомість його сестра залишалася меншою за маму до одинадцяти місяців.
У неволі золоті кішки добре розмножуються. Вагітність у них триває 75–78 днів, народжується всього 1–2 кошенята. Вони швидко ростуть — очі у них відкриваються через тиждень після народження, мати вигодовує їх молоком до 6 тижнів. У віці 18 місяців вони стають повністю самостійними. У неволі золота кішка доживає до 15-річного віку.
Золота кішка у традиційній культурі[ред. | ред. код]
Місцеві жителі називають золоту кішку «хлопчик пардуса» або «пардусів брат», позаяк вважають, що вона слідує за пардусом. Люди вважають, що золота кішка дуже навіжена, тому побоюються її, й у багатьох частинах Африки вона — тема родового забобону. У Камеруні, наприклад, племена пігмеїв носять стрічку з частин тіла кішки, аби гарантувати успіх, полюючи на слонів. Шкіри золотої кішки місцеві жителі також використовують під час обрядів духовного очищення, або, щоб завершити дорогі об'єкти.
Статус популяції й охорона[ред. | ред. код]
Популяція золотих кішок станом на 1996 рік оцінювалася в 10.000 дорослих особин, причому в жодній субпопуляції їх не було більше 1000. Цілком розумно вважати, що чисельність виду могла знизитися на близько 20% впродовж останніх 15 років по всьому ареалу, в основному через втрати середовища проживання, полювання і втрати кормової бази, зокрема, у Західній Африці і, ймовірно, в Демократичній Республіці Конго.
Вид включений до Додатку II СІТЕС. Полювання на цей вид заборонене в Анголі, Беніні, Буркіна-Фасо, Республіці Конго, Гані, Кот-д'Івуарі, Кенії, Ліберії, Нігерії, Руанді, Сьєррі-Леоне та Демократичній Республіці Конго. Полювання регульоване в Габоні, Ліберії й Того.
Джерела[ред. | ред. код]
- Ronald M. Nowak. Walker's carnivores of the world. — JHU Press, 2005. — С. 248. — ISBN 0801880327. (англ.)
- Melvin E. Sunquist, Fiona Sunquist. Wild cats of the world. — University of Chicago Press, 2002. — С. 113. — ISBN 0226779998. (англ.)
- Don E. Wilson, DeeAnn M. Reeder. Mammal species of the world: a taxonomic and geographic reference. — JHU Press, 2005. — Т. 1. — С. 533. — ISBN 0801882214. (англ.)
- Stephen J. O'Brien and Warren E. Johnson The Evolution of Cats. — Scientific American. 08/2007; 297(1):68–75 PDF [Архівовано 2 грудня 2013 у Wayback Machine.] (англ.)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Cat Specialist Group (2008). Profelis aurata. 2008 Червоний список Міжнародного союзу охорони природи. МСОП 2008. Переглянуто 11 May 2008. Database entry includes justification for why this species is vulnerable
- ↑ Харчук, С. Огляд історії таксономії та критеріїв виду в родині котових (Felidae) // Novitates Theriologicae. — 2021. — Вип. 12. — С. 300–314.
|
|
|