Червона армія Японії

Червона армія Японії

яп. 日本赤軍
Голова партії Фузако Сіґенобу
Дата заснування 1971
Дата розпуску 2000
Штаб-квартира Ліван
Ідеологія Комунізм
Союзники та блоки Об'єднана Червона армія, НФВП
Кількість членів  40

Червона армія Японії (яп. 日本赤軍, ніхон секіґун) — міжнародна ультраліва терористична організація нового лівого спрямування у Японії, яка існувала з 1971 по 2001 рік. Близько 1970 року вона відокремилася від Японської комуністичної ліги — Фракції Червоної армії[1][2]. Метою угруповання було повалення японського уряду та монархії[1][2]. Лідерка — Фузако Сіґенобу. Штаб-квартира перебувала на території Лівану. Розвідувальне управління громадської безпеки Японії вважає Ніхон Секіґун терористичною організацією[3].

У лютому 1971 року лідери Ніхон Секіґун прибули до Лівану, де встановили контакти з Народним фронтом визволення Палестини[1][4].

Ідеологія — засудження «радянського ревізіонізму» і підготовка світової революції за допомогою створення інтернаціонального фронту локальних партизанських червоних армій. Основними противниками революції члени Червоної армії Японії вважали світової капіталізм, сіонізм, Ізраїль, антиарабський рух, а також «радянський ревізіонізм».

Організація поділялась на три комітети — військовий, ідеологічний і організаційний. Організація формувалася з числа представників середнього класу і люмпен-пролетаріату.

Історія[ред. | ред. код]

Агенти поліції біля будівлі французького посольства в Гаазі, захопленого членами Червоної армії Японії. 15 вересня 1974 року
  • 1972, 30 травня — 3 члени організації, використовуючи автоматичну зброю, влаштували бійню в аеропорту ізраїльського міста Лод (нині аеропорт ім. Бен-Гуріона), в результаті теракту 26 людей загинули і 72 були поранені.
  • 1974, січень — диверсія проти заводу «Шелл» у Сінгапурі.

13 вересня 1974 року — захоплення французького посольства в Гаазі.

4 серпня 1975 року група з п'яти озброєних бойовиків Японської Червоної Армії захопла будівлю філії найбільшої американської страхової компанії Гонконгу AIA Group в Куала-Лумпурі і зажадала звільнення раніше заарештованих учасників організації в обмін на 53 захоплених там заручників (серед яких були консул США Robert Stebbins і шведський дипломат Frederick Bergenstrahle). В ході захоплення будівлі нападники вистрілили в охоронця (який отримав вогнепальне поранення в голову, але вижив)[5]. Уряд Японії був змушений звільнити 5 ув'язнених і доставити їх в Куала-Лумпур. 7 серпня 1975 року всі заручники були відпущені, а екстремісти на наданому їм літаку DC-8 авіакомпанії «Japan Airlines» полетіли до Лівії[6].

28 вересня 1977 року після зльоту в Мумбаї група з п'яти бойовиків захопила літак DC-8 Авіакомпанії «Japan Airlines», 2 жовтня 1977 року 159 заручників були обміняні на шість заарештованих в Японії терористів і 6 мільйонів доларів. Терористи зникли в Алжирі.

14 травня 1986 року відбувся обстріл з мінометів японського, канадського та американського посольств в Джакарті.

12 квітня 1988 року в штаті Нью-Джерсі з трьома саморобними бомбами був заарештований Іу Кікумура якому було пред'явлено звинувачення в підготовці масового вбивств а (в лютому 1989 року влада США опублікувала офіційну заяву, що Кікумура планував підірвати пункт прийому рекрутів ВМС США на Манхеттені 14 квітня 1988 року — в річницю бомбардувань Лівії авіацією США)[7].

14 квітня 1988 року, в річницю бомбардувань Лівії авіацією США, громадянин Японії Окудайра здійснив вибух в будинку відпочинку для військовослужбовців США (Неаполь, Італія), що перебував у підпорядкуванні Об'єднаних організацій обслуговування збройних сил (USO)[7]. У результаті загинуло 5 осіб (1 військовослужбовець ВМС США і 4 громадянина Італії) і були поранені 15 осіб (5 військовослужбовців ВМС США і 10 цивільних осіб)[8].

У березні 1995 року в Бухаресті була затримана Юкіко Екіті, яка була депортована в Японію і арештована японською поліцією після того, як літак «Japan Airlines» виявився в повітряному просторі Японії (ще до приземлення в аеропорту Токіо)[9].

24 березня 1996 року Йосімі Танака, який брав участь у викраденні японського авіалайнера Боїнг-727 в 1970 році, був заарештований в Камбоджі за звинуваченням у використанні фальшивих доларів США на одному з пляжних курортів Таїланду і переданий владі Таїланду, а в червні 1999 року — переданий Японії. У грудні 2000 року він був визнаний винним у викраденні літака і засуджений[10]

У 1996 році в Непалі був заарештований Tsutomu Shirosaki (в 1986 році він обстріляв з міномета посольство США в Джакарті), він був переданий владі США і засуджений на 30 років тюремного ув'язнення. 16 січня 2015 року його було депортовано до Японії[11].

У лютому 1997 року в Бейруті було затримано п'ятьох членів Японської Червоної армії, яким було пред'явлено звинувачення у використанні підроблених паспортів. Уряд Японії вимагав від Лівану їх екстрадицію у Японію, затримані звернулися до уряду Лівану з проханням надати їм політичний притулок. У липні 1997 року вони були визнані винними у використанні підроблених документів і засуджені на три роки тюремного ув'язнення, після закінчення якого їх було вирішено відправити до Японії[12].

На початку грудня 1997 року в місті Санта-Крус (Болівія) за звинуваченням в участі у захопленні японського авіалайнера в 1977 році був затриманий Jun Nishikawa. Через кілька днів він був депортований до Японії.[13]. Терористи, яким вдалося уникнути арешту, переховувались у Північній Кореї[1][4].

У листопаді 2000 року в місті Такацукі була заарештована лідер Японської Червоної армії Фусако Сигенобу і засуджена у 2006 році на 20 років ув'язнення[14].

У 2000 році було заявлено про розпуск Червоної армії Японії.

У 2001 році Державний департамент США викреслив Червону армію Японії зі списку чинних терористичних організацій.

Назва[ред. | ред. код]

Вона також використовувала назву Антиімперіалістичні міжнародні бригади[15].

Кількість членів[ред. | ред. код]

На своєму піку вона мала від 30 до 40 членів[16].

Іноземна підтримка[ред. | ред. код]

Фінансувалася Сирією, Лівією та Північною Кореєю[17][16].

Див. також[ред. | ред. код]

  • Лівий тероризм
  • Об'єднана Червона Армія
  • Озброєний антияпонський фронт Східної Азії

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Terroryzm s. 88-89
  2. а б Terroryzm od Asasynów do Osamy bin Ladena s. 116—117
  3. 日本赤軍 — 公安調査庁. Архів оригіналу за 3 лютого 2021. Процитовано 10 лютого 2020.
  4. а б Red Army's reign of terror (англ.). news.bbc.co.uk. Процитовано 24 грудня 2017.
  5. Guard shot by Red Army in AIA siege in 1975 KL recounts his nightmare [Архівовано 19 травня 2020 у Wayback Machine.] // «The Star» от 26 марта 2015
  6. Siege ends in Malaysia // «The New York Times» от 8 августа 1975
  7. а б Karen Tumulty. Japanese terrorist planned 'Mass Murder,' U.S. says // «Los Angeles Times» от 4 февраля 1989
  8. William D. Montalbano. Japanese terrorist sought in USO blast in Naples // «Los Angeles Times» от 16 апреля 1988
  9. Japanese police arrest Red Army leader [Архівовано 10 вересня 2018 у Wayback Machine.] // UPI от 24 марта 1995
  10. Red Army figure admits hijacking [Архівовано 25 вересня 2018 у Wayback Machine.] // «The Japan Times» от 16 декабря 2000
  11. Former Japanese Red Army member extradited after serving sentence in U.S. // «Latin American Herald Tribune» от 20 января 2015
  12. Lebanon jails Japanese Red Army gang [Архівовано 25 вересня 2018 у Wayback Machine.] // UPI от 31 июля 1997
  13. Red Army terrorist returned to Japan [Архівовано 25 вересня 2018 у Wayback Machine.] // UPI от 18 ноября 1997
  14. Stephanie Strom. Japanese police arrest founder of violent 70's radical group // «The New York Times» от 9 ноября 2000
  15. Michał Piekarski. Strategia i taktyka terrorystów (пол.). konflikty.pl. Процитовано 1 грудня 2017.
  16. а б Thomson Gale. Japanese Red Army (англ.). encyclopedia.com. Процитовано 16 листопада 2017.
  17. Bruce E. Bechtol Jr. North Korea and Support to Terrorism: An Evolving History (англ.). cholarcommons.usf.edu. Процитовано 15 листопада 2017.

Література[ред. | ред. код]

  • Wilhelm Dietl, Rolf Tophoven, Kai Hirschmann: Terroryzm. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 2012. ISBN 9788301160197. 
  • Robert M. Barnas: Terroryzm od Asasynów do Osamy bin Ladena. Wrocław: Kirke, 2001. ISBN 9788391497043. 
  • Jarosław Tomasiewicz: Terroryzm na tle przemocy politycznej (Zarys encyklopedyczny). Katowice, 2000. , s. 265

Посилання[ред. | ред. код]