Торф

Торф
Naturalis Biodiversity Center - Turf.jpg
Загальні відомості
Генезис часткове розкладення та мінералізація рослинних решток
Ідентифікація
Колір жовтий, коричневий, чорний
Структура губчаста, губчасто-волокниста, пластично-в'язка, повстяна, стрічково-шарувата, зернистогрудкува
Форма залягання торфовий пласт
Використання
паливо, будівельний матеріал, сировина для хімічної промисловості, засіб оздоровлення ґрунтів, вологопоглинач

CMNS: Торф у Вікісховищі

Торф (англ. peat, нім. torf) — порода рослинного походження, утворена протягом тисяч років з недорозкладених рослинних залишків (трав, мохів та деревини), які внаслідок високої вологості та поганого доступу повітря частково (приблизно на 50 %) мінералізувалися. Торф вважається першою стадією в утворенні викопного вугілля. Використовується як паливо, будівельний матеріал, сировина для хімічної промисловості, засіб оздоровлення ґрунтів, вологопоглинач. Торф'яні болота — важлива складова природних екосистем.

Давня назва торфу — займиста земля. Згадки про торф як «займисту землю», що нею західноєвропейці користувалися для нагрівання їжі, трапляються у «Природничій історії» (46 р. н. е.) римського історика Плінія Старшого.

Характеристики[ред. | ред. код]

Шматок торфу

Торф належить до органічних гірських порід, утворюється внаслідок неповного біохімічного розкладу відмерлих болотних рослин в умовах надлишкового зволоження при нестачі кисню. Колір варіюється від ясно-жовтого до темно-коричневого та від сіро-коричневого до землисто-чорного. Буває губчастої, губчасто-волокнистої, пластично-в'язкої, повстяної, стрічково-шаруватої до зернистогрудкуватої структури. Густина торфу в природних умовах складає 800—1080 кг/м3 і залежить від вологості, ступеня розкладання, зольності, складу мінеральної і органічної частин. Густина сухої речовини 1400—1700 кг/м3. Вологоємність торфу коливається від 6,4 до 30 кг/кг. Пористість досягає 96-97 %[1].

Містить 50–60 % вуглецю та загалом до 50 % мінеральних компонентів на суху речовину. Залягає на поверхні або на глибині перших десятків метрів. У природному стані містить 86-95 % води. Склад (% на органічну масу): С 48-65 %, О 25-45 %, Н 4,7-7,0 %; N 0,6-3,торфі залежить від зольності й ботаніч. складу. Вміст оксидів досягає: Si і Са 5 %, Аl і Fe 0,2-1,6 %, Мg 0,1-0,7 %, Р 0,05-0,14 %; мікроелементів: Zn до 250мг/кг, Cu 0,2- 85,0мг/кг; Co і Мо 0,1-10,0мг/кг; Мn 2-1000мг/кг. Його максимальна теплота згоряння становить 24 МДж/кг[1].

Поклади торфу називаються торфовищами чи торф'яниками. Більшість із них (близько 80 %) розташована у верхніх широтах; близько 60 % усіх заболочених територій у світі мають запаси торфу. Найбільші торф'яні родовища зосереджені в обширних пониженнях рельєфу. Всі торф'яники зазвичай дуже заводнені й заболочені. Торф іноді вкритий невеликим шаром ґрунту, при цьому він утворює пальзи. Вік сучасних торфовищ вимірюється 5–10 тисячами років[1].

Класифікація торфу[ред. | ред. код]

  • Торф'яник
    Торф верхового типу (верховий торф) — генетичний тип торфу, в ботанічному складі якого залишки рослинності, що живляться від атмосферних опадів, складають не менше 95 %.
  • Торф перехідного типу (перехідний торф) — генетичний тип торфу, в ботанічному складі якого залишки рослинності верхового типу складають від 10 % до 90 %, а решта — залишки рослинності низинного типу.
  • Торф низинного типу (низинний торф) — генетичний тип торфу, в ботанічному складі якого не менше 95 % залишків рослинності, що живиться від наземних водойм[1].

Кожний тип торфу містить три підтипи, які являють собою таксономічну одиницю класифікації видів торфу, що відображає підтип рослинності, з якої сформувався торф, зберігає його назву і характеризується певними вологістю, ступенем розкладу та вмістом деревних залишків. Розрізняють лісовий, лісо-драговинний, і драговинний підтипи торфу[1].

Група торфу — це таксономічна одиниця класифікації видів торфу, що відображає групу рослинності, з якої утворився торф, зберігає його назву і характеризується певним співвідношенням деревних, трав'янистих і мохових залишків в ботанічному складі торфу. В кожному типі торфів розрізняють шість груп: деревну, деревно-трав'яну, деревно-мохову, трав'яну, трав'яно-мохову і мохову[1]:

  • Деревна група торфів включає в себе види торфів, в ботанічному складі яких вміст деревних залишків становить не менше 40 %. (вільховий, березовий, ялиновий, сосновий низинний, вербовий, деревний перехідний, сосново-чагарниковий).
  • Деревно-трав'яна група торфів об'єднує види торфів, в ботанічному складі яких вміст деревних залишків становить від 15 % до 35 %, серед недеревних переважають трав'янисті залишки (деревно-осоковий, деревно-очеретяний, деревно-хвощовий деревно-осоковий перехідний, сосново-пухівковий).
  • Деревно-мохова група торфів об'єднує види торфів, в ботанічному складі яких вміст деревних залишків становить від 15 % до 35 %, серед недеревних переважають залишки мохів (деревно-гіпновий, деревно-сфагновий перехідний, сосново-сфагновий).
  • До трав'яної групи торфів входять види торфів, в ботанічному складі яких деревні залишки становлять не більше 10 %, залишки мохів — до 30 %, решта — трав'янисті залишки (хвощовий, очеретяний, очеретяно-осоковий, вахтовий, осоковий, шейхцерієвий низинний, щейхцерієвий перехідний, осоковий перехідний, пухівковий, шейхцерієвий верховий).
  • Трав'яно-мохова група торфів включає в себе види торфів, в ботанічному складі яких деревні залишки становлять не більше 10 %, залишки мохів — від 35 % до 65 %, решта — трав'янисті залишки (осоково-гіпновий, осоково-сфагновий низинний, осоково-сфагновий перехідний, пухівково-сфагновий, шейхцерієво-сфагновий).
  • Мохова група торфів об'єднує види торфів, в ботанічному складі яких вміст деревних залишків не перевищує 10 %, вміст залишків мохів не менше 70 % (гіпновий низинний, сфагновий низинний, гіпновий перехідний, сфагновий перехідний, фускум-торф, ангустіфоліум-торф, магеланікум-торф, комплексний моховий, сфагновий мочаровий).

Географія торф'яних покладів[ред. | ред. код]

Поширеність торф'яних покладів

Географія найбільших торф'яних покладів за країнами[1]:

Геологічні запаси торфу[ред. | ред. код]

Світові запаси торфу оцінюються від 250 до 500 млрд т, площа торфових родовищ світу становить 176 млн га. Торф'яники вкривають близько 3 % поверхні земної суші або від 3,850,000 до 4,100,000 км². З цих трьох відсотків близько 7 % знаходяться в промисловій розробці. Родовища торфу виявлені на всіх континентах. Великі запаси торфу є в Росії, Канаді, США, Індонезії, Ірландії, Фінляндії, Білорусi, Польщі, Китаї, країнах Балтії, Індонезії, Фінляндії, Швеції. Більшість торф'яних покладів (близько 80 %) розташовані у верхніх широтах; близько 60 % всіх заболочених територій в світі мають запаси торфу[1].

На території України поклади торфу зосереджені переважно на Поліссі. Геологічні запаси торфу в нашій країні оцінюються у 2,17 млрд т, а площа торфових родовищ становить близько 1 млн га[1].

Утворення торфу[ред. | ред. код]

Торфоутворення — неповне розкладення деревних, трав'яних рослин і мохів під дією бактерій і грибків — відбувається здебільшого в долішньому шарі торфу. В торфоутворенні беруть участь найпростіші водорості, дріжджі й цвілі. Ефективність процесу торфоутворення низька. Внаслідок різноманіття рослин-торфоутворювачів і широкого діапазону умов торфонакопичування склад і властивості торфу змінюються у широких межах. Акумулюється загалом менше 20 % маси відмерлої рослинності у вигляді торфу. У процесі торфоутворення інтенсивність розкладу рослин неоднакова. Частина рослин добре зберігається в торфі — це головним чином сфагнові й гіпнові мохи. У більшості трав'янистих рослин (осока, очерет, пухівка, шейхцерія та ін.) зберігаються лише залишки підземних частин — корінь, корневище (або навіть тільки епідерміс корневищ), наземні їх частини піддаються розпаду; у деревних порід добре зберігається лише кора, деревина ж — тільки у хвойних[2].

Відомий похований, або міжльодовий, торф, який відклався у періоди між заледеніннями. Цей торф похований під мінеральними відкладами різної товщини. Вік похованого торфу обчислюється десятками тисячоліть. Похований торф, на відміну від сучасного, має порівняно невисоку вологість, близько 30-60 %. У деяких випадках похований торф утворився в післяльодовий період[2].

До рослин, які відіграють основну роль в утворенні торфу, належать зелені (гіпнові) та білі (сфагнові) мохи, численні види осок, очерет, аїр, рогоза; з трав'янистих — хвощі, пухівки, шейхцерія, шабельник, бобівник. Важливе місце в утворенні торфу посідають деревні породи (береза, вільха, верба), та напівчагарникові (верес, буяхи, багульник та ін.). Щорічний приріст рослинного загалу, з якого утворюється торф, коливається від 10 до 25 мм і залежить від видів рослин, кліматичних умов та типу боліт. Щорічний приріст торфу становить лише 0,5–1 мм на рік.

Ознаки торфу за ступенем розкладу[1]

Ступінь розкладу Головні ознаки стану торфу
у, % Назва ступеня
менше 15 Нерозкладений Торф'яна маса не проходить крізь пальці. Поверхня торфу шорстка від залишків рослин, які добре розрізняються. Вода витискається струменем, як з губки, прозора, світла
15–20 Дуже слабко розкладений Вода витискається частими краплями, струменем, слабко жовтувата
20–25 Слабко розкладений Вода витискається у великій кількості, жовтого кольору, рослинні залишки майже відсутні
25–35 Середньорозкладений Маса торфу майже не проходить крізь пальці. У структурі торфу розрізнюються залишки рослинності. Вода витискається частими світло-коричнюватими краплями, торф починає забруднювати руку
35–45 Добре розкладений Маса торфу слабко продавлюється. Вода виділяється рідкими краплями, коричнюватого кольору
45–55 Сильно розкладений Маса торфу проходить крізь пальці, забруднює пальці. У торфі помітні лише деякі рослинні залишки. Вода витискається у малій кількості, темно-коричневого кольору
55 і більше Дуже сильно розкладений Торф проходить крізь пальці у вигляді грязеподібної чорної маси. Вода не витискається. Рослинні залишки зовсім не розрізняються

Урозрядження за способом утворення[ред. | ред. код]

За способами утворення торф поділяють на верховий, перехідний та низовий. Верховий торф утворюється на верхових болотах і складається з залишків сфагнових мохів, пухівки, багульників. Верховий торф визначається низькою зольністю, високою теплотвірністю, високою вологоємністю (від 600 до 1200 %), підвищеною кислотністю та низьким ступенем розкладання. Низинні й перехідні торфи утворюються, відповідно, на низинних і перехідних болотах і складаються з перепрілих залишків деревної та трав'яної рослинності. Низинні й перехідні торфи відзначаються високою зольністю, малою теплотворністю, середньою та слабкою кислотністю, високим умістом поживних речовин та багатим набором мікроелементів.

Груповий хімічний склад органічної частини різних типів торфу

(% на органічну масу, у чисельнику — середнє значення, у знаменнику — min, max)[1]

Компоненти Тип торфу
Низинний Перехідний Верховий
Бітум 4,2 6,6 7,0
1,2–12,5 2,2–13,7 1,2–17,7
Водорозчинні і легкогідролізовані 25,2 23,9 35,8
9,2–45,8 6,9–51,5 9,0–63,1
Гумінові кислоти 40,2 37,8 24,7
18,6–55,5 1 1,7–52,5 4,6–49,9
Фульвокислоти 15,5 15,7 16,6
5,0–27,9 8,6–33,2 10,0–30,4
Целюлоза (важкогідролізовані) 2,4 3,6 7,3
0,0–9,0 0,0–15,8 0,7–20,7
Лігнін (негідролізований залишок) 12,3 11,4 7,4
3,3–26,3 1,9–23,9 0,0–21,1

Використання торфу[ред. | ред. код]

StatfjordA(Jarvin1982).jpg
Паливо
Фізичні основи

Сонце · Сонячна радіація
Фотосинтез · Рослини · Біомаса
Гуміфікація · Скам'яніння
Горіння

Викопне паливо

Вугілля · Горючі сланці · Гідрат метану · Нафта · Природний газ · Торф

Природне невикопне паливо

Водорості · Деревина · Рослинні і тваринні жири та олії · Трава

Штучне паливо

Біопаливо · Генераторні гази · Кокс · Моторні палива

Концепції

Енергетична біосировина

Торф з давніх часів привертав увагу людини. У країнах Західної Європи видобуток і використання торфу широко розвивалися в XII—XVIII сторіччях. Поступово торф стали використовувати як торф'яний кокс у гамарстві, на здобування освітлювального газу. Початок промислового виробництва торф'яного напівкоксу та смоли припав на кінець XIX — початок ХХ сторіччя[1].

На сьогодні торф використовують у сільському господарстві та тваринництві, лікуванні, біохімії та енергетиці. Розвиток сучасних виробничих технологій дозволяє створювати родючі ґрунти, де вирощують харчові рослини, видобувати добрива, стимулятори росту рослин, ізоляційні та пакувальні матеріали, вуглецевий відновлювач металу, активоване вугілля, графіт тощо[1].

Сільське господарство[ред. | ред. код]

У сільському господарстві торф використовується як добриво, для виготовлення торфоперегнійних горщиків, для мульчування ґрунту, як біопаливо й парникова земля, на підстилку худобі і птиці, для пакування й зберігання фруктів і овочів, а також як паливо[2].

Унесення торфу в ґрунт є найліпший спосіб поліпшити властивості ґрунту: пористість, щільність, повітроємність, вологоємність, мікробіологічний та живильний склад. Торф містить гумінові кислоти, котрі підштовхують ріст і розвиток рослин, та амінокислоти, потрібні на перетворення певних первнів харчування на форму, доступну рослинам. Торф має бактерицидні й газопоглинальні властивості, що є однаково потрібними всім видам ґрунтів. Торф оздоровлює ґрунт, знижує вміст нітратів у виробі в 1,5–2 рази, запобігає нагромадженню в рослинах важких металів та інших шкідливих речовин, послаблює дію отрутохімікатів, що потрапляють до ґрунту. Перегній, який утворюється в ґрунті при тривалому внесенні торфу, перешкоджає вимиванню легкорозчинних добрив[1].

Низовинні й перехідні торфи, які складаються з перепрілих залишків деревної та трав'яної рослинності, є родючіші, аніж горішні. Ними користуються, щоб докорінно поліпшити слабородючі ґрунти, надати зв'язності бідним на перегній пісковим ґрунтам або розпушити глинисті. В сільськогосподарському виробництві торф ділять на дві групи[1]:

  1. легкий (або світлий) — торф горішнього шару залягання зі ступенем розкладання до 15 %. Це молодий, слаборозкладений торф з питомою вагою від 150 до 250 кг/м3, який має високу газо- та водопоглинальну здатність, але менший вміст гумінових та амінокислот через незавершений розпад;
  2. важкий (або темний) — торф долішніх шарів зі ступенем розкладання понад 15 %. Це «зріліший» торф з питомою вагою від 350 кг/м³ та високим вмістом гумусу, але меншою, ніж у легкого, газо- й водопоглинністю.

Залежно від технології рільництва торф використовують[1]:

  1. чистий, щоб поліпшити побудову ґрунту, збирати та тривало втримувати вологу й утворити середовище, яке сприяє збільшенню кисневого обміну;
  2. з торфу готують субстрат, тобто беручи торф за основу, його змішують з набором мікро- та макроелементів, потрібних рослинам. Таким чином отримують готовий якісний ґрунт, пристосований до первного виду рослин, кліматичних особливостей, умов дозрівання плодів тощо;
  3. як сировину для приготування органічних добрив;
  4. при виготовленні торф'яних блоків, які використовуються для вирощування розсади та облаштування газонів та укріплення схилів земляни насипів, каналів та водоймищ.

Торф'яна крихта із частинками розміром до 5 мм і з вологістю 30 — 40 % з верхівкового торфу зі ступенем розкладу не вище 15 % застосовується для пакування й зберігання плодів. Торф захищає фрукти й овочі від перегрівання й замерзання, від механічних ушкоджень, також перешкоджає розвитку грибків і бактерій[1].

Тваринництво[ред. | ред. код]

Торф використовують як підстилку у тваринництві. Здатність сухого торфу поглинати вологу та запахи дозволяє використовувати його як підстилку для худоби. Один кілограм легкого торфу утримує до 20 літрів води. Отриману після цього суміш можна компостувати без дооброблення. Ще однією перевагою використання торфу для підстилок є його бактерицидні властивості: торф запобігає багатьом хворобам у худоби[1].

Енергетика[ред. | ред. код]

Горіння торфу.

Торф — займиста корисна копалина, тобто непогане паливо. Важливою перевагою торфу є його своєрідне горіння. Адже торфові волокна містять кисень, тому торф здатен горіти без додаткової подачі кисню. Перші електростанції, побудовані в Радянському Союзі на початку 1920-х років навколо Москви, працювали саме на місцевому торфі. Останніми роками в Фінляндії, наприклад, близько 5–7 % всієї енергії, яка споживаються в країні, отримується з торфу[1].

На виробництво енергії придатний тільки торф середнього й високого ступенів розкладання, який видобувають із серединних та донних частин боліт[1].

Відмінності між торфом і бурим вугіллям[1]

Показник Торф Буре вугілля
Вміст вологи,% > 75 < 75
Вміст вуглецю (Сdaf)% в основному < 60 в основному > 60
Наявність вільної целюлози є відсутня
Здатність розрізатися розрізається не розрізається

Хімічна промисловість[ред. | ред. код]

Хімічні продукти з торфу одержують напівкоксуванням, газифікацією, мокрим обвуглюванням, екстракцією. За вмістом і якістю вуглеводів торф є сировиною, придатною для хімічної і біохімічної переробки. Гідролізати торфу практично не відрізняються від гідролізатів деревини і можуть використовуватися для виробництва спиртів, фенолів, кормів. Гектозні цукри добре засвоюються тваринами, можуть перероблятися мікроорганізмами в різні продукти, здатні зброджуватися. Пентози не зброджуються і придатні для вирощування кормових дріжджів. Продукти гідролізу пентозанів використовуються в медичній і фармацевтичній промисловості. З торфових гідролізатів можна отримувати білкові продукти, жири, вітаміни і т. д.[2]

Медицина[ред. | ред. код]

У медицині торф застосовується для грязелікування. Для загальних і місцевих аплікацій використовують низинний і верховий торф підвищеного ступеня розкладу, у вигляді сирцю або у вигляді фрезерного торфу без будь-якої спеціальної тривалої обробки. Простота методики торфолікування при його високій ефективності зробила цей метод досить цінним лікувальним засобом у практичній медицині[1].

Видобуток торфу[ред. | ред. код]

Просушування торфу після видобутку.

Основи сучасної технології видобутку торфу були закладені в 30–40-і рр. ХХ ст. Розвиток технології розробки торфовищ торфу ведеться в 4 напрямах: машинно-формувальному, гідравлічному, екскаваторному й фрезерному. Розробляють торф відкритим способом, бо всі торф'яні родовища розташовані на земній поверхні чи під невеликим шаром ґрунту[1].

Існує дві основні схеми видобутку торфу: порівняно тонкими шарами з поверхні землі та глибокими кар'єрами на всю глибину торф'яного пласту. За першою з цих схем торф виробляють вирізанням, а за другою — екскаваторним (або кусковим) способом. Відповідно й торф способом видобутку поділяють на витятий і кусковий. Для транспортування торфу до місця сушки використовують аблегери[1].

Зберігання торфу[ред. | ред. код]

Брикети висушеного торфу

Зберігають торф у штабелях і канавах або на місці видобутку. Фрезерний торф, що перебуває у великих штабелях, може за певних умов самонагріватися й займатися. При самонагріванні під дією актиноміцетів і інших грибів спочатку розкладаються вихідні складові частини торфу: геміцелюлози, пектини, клітковина, лігнін і інші, а потім під дією грибків і бактерій відбувається блокування продуктів первинного розпаду. У сильно нагрітому торфі з грибків присутні пеніцили, які в процесі росту виділяють багато тепла. Підвищення температури викликає хімічні процеси, у результаті яких торф у зоні найвищої температури перетворюється на напівкокс, зі вмістом летких більшим, ніж у штучно одержуваному торф'яному напівкоксі. У порівнянні з вихідним, торф'яний напівкокс характеризується меншою вологістю й підвищеним приблизно на 10 % вмістом вуглецю. Вища теплота згоряння горючої частини такого напівкоксу досягає 26,4 МДж/кг. При потраплянні в зону напівкоксу з високою температурою (65–80 °С) повітря (напр., сильний вітер, через тріщини в штабелях) відбувається самозаймання торфу. Для його запобігання спостерігають за температурою торфу й застосовують перевалку шарів перпендикулярно поздовжньої осі за допомогою машин, що сприяє охолодженню торфу, а також обкладку шарів лежалого торфу (караванів) шаром сирого торфу для ізоляції напівкоксу, що утворився, від атмосферного повітря. Див. самозаймання фрезерного торфу[1].

Екологія[ред. | ред. код]

Торф'яне болото в Німеччині

Торф'яні болота є середовищем життя багатьох біологічних видів і утримують в собі значні запаси води. Вони також мають значення для археології, позаяк добре зберігають зразки рослинності, ландшафти й людські артефакти, що важливо для палеоекології[3].

Торф'яники вкривають близько 3 % поверхні земної суші або від 3 850 000 до 4 100 000 км². У міру танення вічної мерзлоти, торф'яники щороку викидають в атмосферу від 20 до 45 млн метричних тонн метану. Вважається, що світові торфовища містять від 180 до 455 млрд метричних тонн зв'язаного вуглецю[4].

Великі площі органічних торф’яних ґрунтів осушуються для сільського й лісового господарства, та для видобутку видобутку. Це не тільки руйнує середовище існування багатьох біологічних видів, але також пришвидшує кліматичні зміни[5]. Продукти горіння торфу є канцерогенами[6].

Залежно від глибини торф'яних покладів, промислова розробка болота триває 20–30 років. Так болота, промислова експлуатація котрих була розпочата в 1970-х роках, вже частково вироблені і найближчим часом на більшості з них роботи будуть припинені. Постає питання, що робити з такими землями. Існує декілька варіантів подальшого використання території: її можна знову заболотити, висадити ліс, віддати під сільськогосподарські землі або перетворити на озеро.

Компанії, які ведуть розробку торф'яних покладів, відповідальні за зниження шуму під час видобутку, контроль за рівнем пилу та вплив на водне середовище. Але екологічні організації Британії та Ірландії наголошують на тому, що широкомасштабний видобуток торфу з боліт призводить до руйнування дорогоцінного природного середовища різних видів дикої природи. З причини особливих екологічних умов заболочені території є домівкою для багатьох рідкісних організмів, які в природі більше ніде не зустрічаються. До того ж, з погляду екологів видобуток торфу зі швидкістю, яка перевищує його утворення, є невиправданим, оскільки для відновлення торф'яних боліт потрібні роки.

Існують різні думки щодо екологічності торфу як палива. Одні вважають його екологічно чистим, інші дотримуються думки, що горіння торфу призводить до збільшення рівня вуглекислого газу в атмосфері.

Торф'яні пожежі[ред. | ред. код]

Горіння торфу у лісі. 14 серпня 2010 р. Шатурський район, Московська область

Торф'яні пожежі найчастіше трапляються в місцях видобутку торфу й виникають з причин неправильного поводження з вогнем, від розрядів блискавок чи самозаймання. Торф схильний до самозаймання, яке може статися при температурі вище 50 °C.

Досить часто ґрунтові торф'яні пожежі є розвитком низової лісової пожежі. У таких випадках вогонь заглиблюється в шар торфу біля стовбурів дерев. Горіння відбувається повільно й без полум'я. Підгоряють корені дерев, які падають, утворюючи завали.

Особливості[ред. | ред. код]

Торф горить повільно на всю глибину його залягання. Торф'яні пожежі охоплюють великі площі й важко піддаються гасінню, коли горить шар торфу значної товщини. Торф може горіти в усіх напрямках, незалежно від напрямку й сили вітру, а під ґрунтом він горить навіть під час помірного дощу й снігопаду.

Торф'яні пожежі рухаються повільно, по декілька метрів на добу, і відзначаються тим, що їх майже неможливо згасити. Вони небезпечні раптовими проривами вогню з-під землі і тим, що їх край не завжди помітний. Ознакою підземної торф'яної пожежі є характерний запах гарі, місцями з-під землі просочується дим, а сама земля гаряча. Торф вигоряє зсередини, утворюючи порожнини, в які можна провалитися й згоріти. Температура в товщі торфу, охопленого пожежею, більше тисячі градусів.

Гасіння торф'яних пожеж[ред. | ред. код]

Пожежна насосна станція на гасінні лісово-торф'яної пожежі.

Гасити торф'яну пожежу самостійно дуже не рекомендується. Краще обійти її стороною, рухаючись проти вітру, так, щоб він не наздоганяв вас вогнем і димом та не перешкоджав орієнтуватись на місцевості. При цьому треба дуже уважно оглядати дорогу попереду себе, промацуючи її тичиною або палицею.

Головним способом гасіння підземної торф'яної пожежі є обкопування території огороджувальними канавами. Канави копають шириною 0,7–1 м і глибиною до мінерального ґрунту або ґрунтових вод. Саму пожежу гасять шляхом перекопування торфу, що палає, і заливання його великою кількістю води. Оскільки температура в товщі торфу, охопленого пожежею, більше тисячі градусів, вода, яка потрапляє на зону горіння згори, випаровується, не встигаючи досягнути вогнища. Для ліквідації торф'яної пожежі необхідні дуже великі обсяги води.

Найкращим способом боротьби з торф'яними пожежами вважається запобігання їм. Необхідно завчасно розділяти поклади торфу протипожежними урвищами, які бажано заповнювати водою.

Випадки загоряння[ред. | ред. код]

У серпні 2002 року під Москвою сталося загоряння торф'яних родовищ. Пожежа охопила велику територію, запаси води на якій були майже повністю вичерпано. На декілька днів все місто опинилося в полоні їдкого смогу. Внаслідок пожежі значно підвищилась концентрація вуглекислого газу та двоокису азоту в повітрі. Москвичам навіть довелося вдягнути респіратори.

Перед цим пожежа такого ж масштабу сталася в Московській області 1972 року. Тоді на успіхи планового висушення боліт наклалися надзвичайно несприятливі природні умови. Температура повітря доходила до сорока градусів при повній відсутності дощів. На гасіння пожежі була кинута армія. Солдати без будь-якої підготовки, без спецкостюмів та респіраторів, з лопатами та сокирами намагалися загасити вогонь. В результаті люди отримували опіки різних ступенів, задихались від їдкого диму, обпікали легені. Найтрагічнішим було те, що вони не були поінформовані про те, що окрім поверхневого (видимого) вогню відбувається підземне вигоряння торфу, яке з поверхні майже не помітно. Це призвело до того, що люди провалювались в такі вогняні мішки, звідкіля врятувати їх було неможливо.

У травні 2004 року мало не сталася екологічна катастрофа в Україні, коли вдалося запобігти загоряння великих торф'яних покладів у лісовій зоні на околиці Києва. Загоряння сталося поблизу урочища Рибне. Загорівся трав'яний настил у хвойному лісі поряд із торф'яними покладами. Пожежники боролися з вогнем близько 10 годин.

Різновиди торфу[ред. | ред. код]

Родовища торфу в Україні[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа Торф / Мала гірнича енциклопедія. Донецьк: Донбас. 2013. с. 333–336. 
  2. а б в г Торф і вугілля / Основи хімії і фізики горючих копалин. Донецьк: Східний видавничий дім. 2008. с. 114–123. 
  3. What's so special about peat?. National Trust (en). Процитовано 2020-10-24. 
  4. MacDonald, G. M.; Beilman, D. W.; Kremenetski, K. V.; Sheng, Y.; Smith, L. C.; Velichko, A. A. (2006-10-13). Rapid Early Development of Circumarctic Peatlands and Atmospheric CH4 and CO2 Variations. Science (en) 314 (5797). с. 285–288. ISSN 0036-8075. doi:10.1126/science.1131722. Процитовано 2020-10-24. 
  5. Peatlands and climate change. IUCN (en). 2017-11-06. Процитовано 2020-10-24. 
  6. Agents Classified by the IARC Monographs

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]