Любарський Семен Васильович

Любарський Семен Васильович
Народився 20 травня 1878(1878-05-20)
Тишівці, Тишівці, Томашівський повіт, Люблінське воєводство, Республіка Польща
Помер 1944[1]
Скригічин, Ґміна Дубенка, Холмський повіт, Люблінське воєводство, Республіка Польща
Країна  Російська імперія
 Польська Республіка
 УНР
Діяльність політик
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Любарський.

Люба́рський Семе́н Васи́льович[2] (20 травня 1878, м. Тишівці (нині Томашівський повіт, Люблінське воєводство, Польща) — 1944, Скригічин, Грубешівський повіт, Холмщина[2][3]) — український громадсько-політичний і церковний діяч на Холмщині, народний вчитель. Член Української Центральної Ради (1917—1918). Посол до Сейму Польщі (1922—1928). Автор статей з історії та етнографії Холмщини[3][2].

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 20 травня 1878 року в селянській родині в Тишівцях, що на Холмщині[2][4]. Свою громадську діяльність починав як народний учитель, друкував статті з історії та етнографії Холмщини[5]. У 1900 році закінчив учительську семінарію у Холмі. Був вчителем у Дубенці, потім у Скригічині, де мешкав до кінця життя[2]. Навчав дітей за найновішими методиками та виховував їх у національному дусі[2]. Був одним з організаторів українського громадсько-освітнього життя в Грубешівському повіті, зокрема проводив нелегальні курси української мови для дорослих[2]. Під час Першої світової війни закінчив фельдшерську школу та служив санітаром на фронті[2].

Участь у революційних подіях 1917—1920 років[ред. | ред. код]

Був членом обраного на київському з'їзді Холмського губерніального виконавчого комітету, пізніше у 1917 році став депутатам Української Центральної Ради[6], був уповноваженим представником Української Центральної Ради на Грубешівщині[2].

У листопаді 1918 — лютому 1920 року і червні — вересні 1920 року заарештований та інтернований польською владою[2]. Після звільнення був одним з активних очільників українського політичного руху на Холмщині та Підляшші[2][7], згодом став членом першої Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві[7]. Виступав проти націоналістичної політики керівництва Польщі, закриття православних церков та українських шкіл[2].

Діяльність у міжвоєнній Польщі[ред. | ред. код]

Українська Парляментарна Репрезентація в Польському Соймі і Сенаті з польських виборів 1922 року. Семен Любарський крайній зліва згори.
Головні діячі «Рідної Хати» близько 1924 року: Антін Васиньчук (голова, № 1), Семен Любарський (заступник голови, № 2), Марія Федонь (член товариства, № 5), Кость Сошинський (секретар, ліворуч внизу) та Іван Новосад (скарбник, праворуч внизу)

У 1921 році був делегатом 1-го Українського народного з'їзду Холмщини і Підляшшя[2]. У 1922 році став співорганізатором Українського виборчого комітету, увійшов до ЦК Виборчого блоку національних меншин, від якого у тому ж році обраний в окрузі Красностав послом сейму Польщі[6][7][2] (за нього проголосувало 25 566 виборців[8]). Зберігав мандат до 1928 року[2].

Як парламентарій послідовно відстоював права українців у Польщі, вносив інтерпеляції стосовно бюджетних, шкільних, церковних та інших справ[2]. У 1924 році обраний до президії Українського народного комітету Холмщини і Підляшшя[2]. Брав участь у розробці статуту українського університету і політехніки, відкриття яких як державних у Львові домагалася українська громадськість[2]. У 1920-ті роки був одним з головних діячів українського просвітницького товариства «Рідна Хата»[9]. У 1930-ті роки продовжував громадсько-політичну і культурно-просвітницьку діяльність[2].

У липні 1938 року, після акції руйнування низки православних церков на Холмщині та Південному Підляшші, входив до складу делегації мирян, яка мала передати меморіал польській владі з проханням припинити переслідування населення православного віросповідання в Польщі[4]. Проте згодом акції переслідування тільки посилилися[10]. Влітку 1939 року Семена Любарського разом з низкою інших громадських діячів Холмщини заарештували й ув'язнили у таборі в Березі Картузькій[10][2]. Звільнений після поразки Польщі на початку Другої світової війни[2].

Діяльність під час Другої світової війни[ред. | ред. код]

5 листопада 1939 року на Народному З'їзді Холмщини і Підляшшя, основним завданням якого було упорядкування церковно-релігійного життя у цьому регіоні, обраний до Тимчасової Церковної Ради від мирян, а пізніше став членом створеної цією Радою окремої Церковної Управи, яка мала замінити на Холмщині і Підляшші Варшавську православну консисторію[11]. Члени З'їзду дійшли висновку, що головою Православної Церкви та єпархіальним єпископом Холмщини і Підляшшя повинен бути митрополит Діонісій[11]. Для того щоб сповістити митрополита про рішення З'їзду, Семен Любарський та Володимир Косоноцький (також член Церковної управи) вирушили до Діонісія у Варшаву і до грудня 1939 року провели з ним низку нарад, результатом яких стало затвердження Діонісієм рішень З'їзду[11].

У 1940-ві роки мешкав у Холмі, у квартирі священника Володимира Мархеви, у якій була організована «бурса» для учнів гімназії, технічної школи та інших навчальних закладів[12]. У цей час Семен Васильович був секретарем консисторії Холмсько-Підляської єпархії, а також очолював друкарню й опікувався бібліотекою[12]. Заснував у Холмі музей імені Михайла Грушевського і був його керівником[13][14] (1940—1944[2]). У вересні 1943 року брав участь в урочистостях, присвячених поверненню на Холмщину Холмської ікони Божої Матері, зокрема серед інших виголосив промову та вартував її[15].

Помер 1944 року в Скригічині Грубешівського повіту на Холмщині[2][3].

Бібліографія[ред. | ред. код]

Публікував в україномовній періодиці статті зі шкільництва, церковного життя, історії, етнографії Холмщини і Підляшшя[2]. Залишив спогади «Холмські святі крипти та їх історія» (1942; опубліковані у видавництві «Записки НТШ», Львів, 2013, ч. 50)[2].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б https://aleph.nkp.cz/F/?func=find-c&local_base=aut&ccl_term=ica=js20020812730&CON_LNG=ENG
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб Гуцал П. З. Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
  3. ↑ а б в Любарський Семен // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1957. — Кн. 2, [т. 2] : Голинський — Зернов. — С. 1380-1393. — ISBN 5-7707-4049-3.
  4. ↑ а б Григорій Купріянович. Реакція вірних та ієрархії Православної Церкви на руйнування церков. http://www.kholm1938.net/. Люблинсько-Холмська православна єпархія. Архів оригіналу за 14 квітня 2018. Процитовано 17 листопада 2018.
  5. ↑ Віктор Канчура. Походження прізвища Любарський – дослідження Віктора Канчури. http://www.lyubar.info/. ЛЮБАР.ІНФО. Архів оригіналу за 2 липня 2018. Процитовано 17 листопада 2018.
  6. ↑ а б Олександер Колянчук. І вони будували українську державність // Над Бугом і Нарвою. — 2007. — № 1 (89) (січень-лютий). — С. 21. — ISSN 1230-2759. Архівовано з джерела 11 січня 2019. Процитовано 18 листопада 2018.
  7. ↑ а б в Олександр Зайцев. Вибори 1922 року у Західній Україні // Україна Модерна. — 1999. Архівовано з джерела 1 листопада 2018. Процитовано 18 листопада 2018.
  8. ↑ Шевчук Т. Є. Роль української політичної еліти Холмщини і Підляшшя у виборах 1922 року в другій Речі Посполитій // Інтелігенція і влада. Серія : Історія. — 2006. — Вип. 6. — С. 252-262.
  9. ↑ «Рідна Хата» // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1973. — Кн. 2, [т. 7] : Пряшівщина (продовження) — Сибір. — С. 2513-2527. — ISBN 5-7707-4049-3.
  10. ↑ а б Григорій Купріянович. Подальший хід акції та проекти політики держави на наступні роки. http://www.kholm1938.net/. Люблинсько-Холмська православна єпархія. Архів оригіналу за 12 квітня 2018. Процитовано 17 листопада 2018.
  11. ↑ а б в Степан Баран (Краківські вісті, 11.06.1940). Церковне питання у б. Польщі. https://zbruc.eu/. Збруч. Архів оригіналу за 26.10.2018. Процитовано 17 листопада 2018.
  12. ↑ а б Ростислав Стрілка (09.04.2012). “Я прислуговував на богослужіннях владиці Іларіону”. http://a.visnyk.lutsk.ua/. Вісник. Архів оригіналу за 23 січня 2019. Процитовано 17 листопада 2018.
  13. ↑ Ярослав Кондрач. Холм: етнокультурна специфіка міста новітньої доби, вплив на неї депортацій 40-х років ХХ століття // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — 2012. — Вип. 5. — С. 122. Архівовано з джерела 3 лютого 2014. Процитовано 18 листопада 2018.
  14. ↑ а б Іван Парнікоза (16 грудня 2017). Холм та Холмщина – прогулянка для українця. Частина 7. Місто українського відродження. http://h.ua/. ХайВей. Архів оригіналу за 31 березня 2018. Процитовано 17 листопада 2018.
  15. ↑ Ременяка О. Хранителі ікони Богородиці Холмської // Художня культура. Актуальні проблеми. — 2012. — Вип. 8. — С. 165-176.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Література та бібліографія
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Любарський_Семен_Васильович&oldid=34837834