Романишин Олег Михайлович
| Олег Михайлович Романишин | ||||
|---|---|---|---|---|
 | ||||
| Країна |  СРСР Україна | |||
| Народження | 10 січня 1952 (72 роки) Львів | |||
| Титул | гросмейстер (1976) | |||
| Рейтинг ФІДЕ | 2460 (№ 1160 у рейтингу ФІДЕ в січні 2016 року) | |||
| Піковий рейтинг | 2615 (36 місце, січень 1993 року) — 11-е місце (2610, січень 1978 року)[1] | |||
Олег Михайлович Романишин (нар. 10 січня 1952, Львів) — український, раніше радянський, шахіст, гросмейстер (1976). Переможець командного чемпіонату світу 2001 року (у складі збірної України). Філолог, закінчив Львівський державний університет.
Його рейтинг станом на січень 2016 року — 2460 (1160-е місце у світі, 69-е в Україні).
У 1978 році з рейтингом 2610 очок посідав 11 місце серед найкращих шахістів світу. Протягом 1976-1978 років мав найвищий рейтинг серед шахістів України.
Кар'єра[ред. | ред. код]
Грати в шахи Олега навчив батько (у віці 5 років), який сам був чемпіоном Львова. У 14 років Олег став кандидатом у майстри. У молодому віці здобував численні нагороди[2]. Після перемоги на Чемпіонаті Європи серед юніорів 1973 року, здобув звання Міжнародного майстра. 1974 року входив до складу радянської команди, що перемогла на Всесвітньому студентському командному чемпіонаті в Тіссайді, Англія, де показав найкращий результат на четвертій шахівниці — (8/9).
Його найвищим результатом на чемпіонатах СРСР було 2-е місце 1975 року, яке він розділив з Борисом Гулько, Михайлом Талем та Рафаелем Ваганяном (переможцем був Тигран Петросян, в якого Романишин виграв особисту зустріч). 1976 року виконав гросмейстерську норму. Сам шахіст також відзначає 2-е місце на дуже сильному турнірі в Тілбурзі (1979) (позаду Карпова), яке він цінує більше від багатьох своїх перемог[2].
Чемпіон Європи серед юнаків (1972/1973). Учасник чемпіонатів СРСР, найкращі результати: 1974 — 5-7-е, 1975 — 2-5-е, 1978 — 5-8-е, 1980 — 3-5-е, 1981 — 3-е, 1983 — 6-9-е місця. Переможець Кубка СРСР (1973), Спартакіади народів СРСР (1979; у складі команди УРСР), командних чемпіонатів світу серед молоді (1974 — 1977) та чемпіонатів Європи (1977–1983) у складах збірних команд СРСР. Учасник низки змагань на першість світу, в тому числі зональних турнірів ФІДЕ: 1975 — 15-е, 1978 — 3-5-е, 1982 — 5-6-е; міжзональний турнір (Рига, 1979) — 5-6-е місця. У складі збірної команди СРСР учасник матчу проти команди обраних шахістів світу (1984; 1 очко з 3). У кваліфікаційному турнірі ПША (Гронінген,1993) — 3-7-е місце, у матчах претендентів 1994 року поступився в чвертьфіналі Ананду 2:5 (+0-3=4, Нью-Йорк).
Найкращі результати в інших міжнародних змаганнях: Сухумі (1970; юнацький турнір) — 4-5-е; Гетеборг (1971) — 5-е; Нові-Сад (1975) — 1-е; Улот (1975) — 3-4-е; Єреван (1976, 1980 і 1986) — 1-е, 3-є і 1-2-е відповідно; Дортмунд (1976 і 1982) — 1-е і 2-е; Гастінгс (1976/77) — 1-е; Таллінн та Сьєнфуегос (1977) — 1-2-е; Ленінград (1977) — 1-2-е; Коста-Брава (1977) і Геусдал (1979) — 1-е; Тілбург (1979) — 2-е; Мехіко (1980) — 3-4-е; Поляниця-Здруй (1980) — 1-е; Львів (1981) — 1-2-е; Рига (1981) — 3-є; Сочі (1982 і 1984) — 3-5-е і 2-е; Юрмала (1983) і Москва (1985) — 1-е; Фрунзе (1985) — 3-4-е; Реджо-Емілія (1985/86) — 1-3-є; Сирак (1986) — 5-6-е; Тбілісі (1986) — 3-4-е; Москва та Біль (1987) — 2-е місця.
Нині менш активний як турнірний гравець, але, тим не менш, зберігає досить високий рейтинг ЕЛО й здатен виграти турніри нижчого рангу серед гросмейстерів, як наприклад Солін-Спліт 2004 і Готель Петра (Рим) 2005.
На шахових олімпіадах він представляв Радянський Союз в 1978, а потім грав за Україну впродовж 1990-х, вигравши загалом 2 срібні й 2 бронзові медалі. На командних чемпіонатах Європи його медальна колекція складає 6 золотих і 1 срібну[джерело?].
Спеціалісти характеризують його шаховий стиль як агресивний, що можна пояснити тренуваннями у юнацтві. Спочатку він займався у групі з іншими майстрами (серед яких були Олександр Бєлявський та Адріян Михальчишин) під керівництвом Віктора Карта[3] (інструктор Львівської спортивної академії). Потім його наставником став екс-чемпіон світу Михайло Таль, який якраз мав репутацію гостроатакувального гравця. Спочатку його направили, щоб грати з Талем матч. Потім вони знову грали 1975 року і стали хорошими друзями[2].
Часто використовує рідкісні, оригінальні й давно відкинуті дебютні системи. Тільки за допомогою глибокого дослідження й ретельної підготовки він був у змозі їх використати, щоб обійти відому теорію й боротися за перемогу. Один із прикладів — 4.g3 в захисті Німцовича. Цей дебют використовували в 1930-х, а Романишин його відродив у 1970-х. Тепер він носить його ім'я у дебютних керівництвах[4]. Останнім часом набули популярності варіанти з раннім ходом Ве7 у французькому захисті, які він (і австралійський гравець за листуванням ММ Джон Кельнер) започаткував у 70-х. Пізніше їх відшліфовували Морозевич і Шорт.
«Шахіст, який прагне до нешаблонних, оригінальних рішень» (Юрій Авербах).
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ За даними сайту olimpbase.org
- ↑ а б в Інтерв'ю з Олегом Романишиним на сайті grandcoach.com
- ↑ Карт Віктор Еммануїлович
- ↑ Німцовича-Індійський Захист: Варіант Романишина. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 3 березня 2015.
Література[ред. | ред. код]
- Шахматы: энциклопедический словарь / гл. ред. А. Е. Карпов. — М.: Советская энциклопедия, 1990. — С. 338. — 624 с. — 100 000 экз. — ISBN 5-85270-005-3. (рос.)
- David Vincent Hooper and Kenneth Whyld (1984). The Oxford Companion to Chess. Oxford University. ISBN 0-19-217540-8. (англ.)
- Cafferty Bernard and Mark Taimanov (1998). The Soviet Championships. Cadogan Chess. ISBN 1-85744-201-6. (англ.)
Посилання[ред. | ред. код]
- Партії Олега Романишина в базі Chessgames
- особова картка на сайті 365chess.com
- Особова картка Олега Романишина на сайті ФІДЕ
- Виступи на олімпіадах
- Виступи на командних чемпіонатах світу
- Виступи на командних чемпіонатах Європи
- Інтерв'ю з Олегом Романишиним (англ.)