Рабство в Африці

В іншому мовному розділі є повніша стаття Slavery in Africa(англ.). Ви можете допомогти, розширивши поточну статтю за допомогою перекладу з англійської.
  • Дивитись автоперекладену версію статті з мови «англійська».
  • Перекладач повинен розуміти, що відповідальність за кінцевий вміст статті у Вікіпедії несе саме автор редагувань. Онлайн-переклад надається лише як корисний інструмент перегляду вмісту зрозумілою мовою. Не використовуйте невичитаний і невідкоригований машинний переклад у статтях української Вікіпедії!
  • Машинний переклад Google є корисною відправною точкою для перекладу, але перекладачам необхідно виправляти помилки та підтверджувати точність перекладу, а не просто скопіювати машинний переклад до української Вікіпедії.
  • Не перекладайте текст, який видається недостовірним або неякісним. Якщо можливо, перевірте текст за посиланнями, поданими в іншомовній статті.
  • Докладні рекомендації: див. Вікіпедія:Переклад.
Основні шляхи работоргівлі в середньовічній Африці
Раби на Занзібарі (1889)

Рабство в Африці відоме на континенті не тільки в минулому, але продовжує існувати і в даний час. Рабовласництво було звичним в різних частинах Африки, як і в решті частини стародавнього світу. У багатьох африканських спільнотах, де раби становили більшість населення, вони наділялися певними правами, а не були майном власника[1][2][3]. Але з появою арабської і трансатлантичної работоргівлі ці системи змінилися, а раби стали постачатися як живий товар на невільницькі ринки за межами Африки[4].

Рабство Африці в історичний час мало різні форми, які іноді не цілком відповідають поняттю рабства, прийнятому в решті світу. У тих чи інших частинах Африки зустрічалися кабальна залежність[ru], поневолення внаслідок війни, військове рабство і кримінальне рабство[5].

Форми рабства[ред. | ред. код]

Полювання на рабів у королівстві Кайор на річці Сенегал. Мал. 1821 р

Численні форми рабства зустрічаються протягом всієї африканської історії. Крім використання місцевих форм, були послідовно запозичені система рабовласництва Стародавнього Риму, християнські принципи рабовласництва, ісламські принципи рабовласництва і відкрита трансатлантична работоргівля[6]. Рабство було, різною мірою, частиною економіки багатьох африканських країн протягом кількох століть[6]. Ібн Батута, що побував у Малі в середині XIV століття, писав, що місцеві жителі змагаються один з одним у кількості рабів, а сам він як знак гостинності отримав у подарунок хлопчика-раба[7]. У Чорній Африці рабовласництво мало складну структуру, що включала права та свободи рабам і обмеження на продаж і вимоги до господарів щодо утримання[8]. У багатьох спільнотах серед рабів була встановлена ієрархія, за якою, наприклад, відрізнялися раби за народженням і раби, захоплені під час війни[9].

У багатьох африканських спільнотах між вільним і феодально залежним хліборобом різниці майже не було. Раби в Сонгайській імперії в основному використовувалися в сільському господарстві. Вони були зобов'язані працювати на господаря, але були мало обмежені в особистому плані. Ці невільні люди, скоріше, становили професійну касту[4].

Африканське рабство в основному було схоже на боргову кабалу, хоча в деяких районах Чорної Африки рабів використовували в щорічних жертвоприношеннях, як наприклад в ритуалах Дагомеї[10]. У багатьох випадках раби не були власністю і не залишалися невільними довічно[11].

Африканські форми рабства включали встановлення сімейних зв'язків. У багатьох спільнотах, що не припускали власності на землю, рабство використовувалося для посилення впливу і розширення зв'язків[12]. У цьому випадку раби ставали частиною сім'ї своїх господарів[6]. Діти рабів могли досягти високого становища в такій спільноті і навіть стати вождями[9]. Але частіше між вільними і невільними людьми існувала сувора межа[12]. Основні форми рабства в Африці:

  • традиційне — раб є майном власника, його можна вільно продавати, поводитися з ним як з річчю. Діти такого раба часто також були власністю власника. Традиційне рабство було поширене на Нілі і в Північній Африці, про його існування в інших частинах континенту відомості недостовірні до появи арабських і європейських свідчень[13];
  • домашня прислуга — раб є слугою в будинку власника, але частково зберігає особисту свободу. Продаж такого раба можливий тільки у винятковому випадку. Раби можуть отримувати плату за свою роботу (продуктами або наданням земельних ділянок), можуть вступати в шлюб і залишати спадок своїм дітям[9];
  • кабала — володіння людиною як виплата нею боргу. У кабальну залежність потрапляв або сам боржник, або його родичі. Кабала була поширеним явищем у Західній Африці. Кабала подібна до рабства, але має серйозні відмінності: термін її дії обмежений, продажу не передбачається[14].
  • військове рабство — використання рабів як воїнів. При цьому вони призиваються на службу і проходять військову підготовку, але залишаються рабами після її закінчення. Господарем таких військових рабів зазвичай є глава місцевої влади, який використовує їх, щоб добувати гроші або захищати політичні інтереси[15]. Прикладами військових рабів можуть служити формування, створені ісламськими правителями в Судані й Уганді[15], і загони польових командирів у Західній Африці[16];
  • жертва — спільноти, що практикують людські жертвоприношення, в першу чергу використовували для цього рабів[6];
  • товар — деякі африканські нації цілеспрямовано здійснювали набіги на африканські держави з метою захоплення і подальшого продажу рабів. Ця форма рабства отримала найбільший розвиток після відкриття трансатлантичної работоргівлі. Звернення в рабство стимулювали європейські торговці, посередниками виступали місцеві африканські правителі[17].

Поширення рабства в Африці[ред. | ред. код]

Раби в Ефіопії (XIX століття)

Протягом тисяч років держави Африки практикували рабство і примусову працю[18]. Проте точних свідчень, що стосуються часу до появи арабської і трансатлантичної работоргівлі немає. Часто рабством називаються складні форми суспільних взаємовідносин, що не відповідають визначенню рабства[8].

У Північній Африці традиційне рабство поширилося за часів Римської Імперії (47 рік до н. е. — бл. 500 року)[13]. Після падіння Риму рабство залишилося у великих християнських поселеннях регіону. Після арабської експансії рабство поширилося в держави Субсахарської Африки (Малі, Сонгаї, Гана)[6]. В середні віки основними напрямками работоргівлі були південний і західний, а джерелом рабів — Центральна і Східна Європа[19].

На Африканському Розі Соломонова династія експортувала рабів з західних кордонів держави або з щойно завойованих територій[20]. Мусульманські прибережні держави отримували рабів з глибини материка[21]. На території сучасних Ефіопії та Еритреї раби в основному ставали домашньою прислугою[22][23].

Про Центральну Африку є лише уривчасті свідчення, судячи з яких рабами тут були тільки захоплені в полон представники ворожих племен[24].

У західній практиці до відкриття трансатлантичної работоргівлі були поширені численні форми рабства[18]. Після початку постачання живого товару в Америку работоргівля стала основою економіки і політики великих держав регіону: Малі, Гани і Сонгаї[25]. Однак інші спільноти активно чинили опір работоргівлі: Королівства Мосі намагалися захопити ключові міста, а після невдачі продовжили здійснювати набіги на работоргівців. Однак в 1800-ті роки і вони приєдналися до трансатлантичної работоргівлі[25].

До XVII століття рабство не грало значної ролі на Великих Африканських озерах. Рабів у невеликих кількостях вивозили в арабські країни і Індію. Пік работоргівлі припав на XIX століття, а центром рабовласництва став Занзібар. Регіон також взяв участь у трансатлантичній работоргівлі[26].

Історичні етапи[ред. | ред. код]

Історія рабовласництва в Африці поділяється на три великі етапи: арабська работоргівля, трансатлантична работоргівля і рух за скасування рабства XIX—XX століть. Перехід на кожен етап супроводжувався значними змінами форм, масовості й економічної моделі рабовласництва[6]. Після скасування рабства тисячі колишніх рабів повернулися на батьківщину і осіли в Ліберії і Сьєрра-Леоне[17].

Работоргівля через Сахару й Індійський океан[ред. | ред. код]

Негри-раби перетинають Сахару (гравюра XIX століття)

Арабська работоргівля зародилася у VIII столітті. Перші маршрути забезпечували постачання рабів з регіонів на схід від Великих озер і з Сахеля. Закони ісламу допускали рабство, але забороняли перетворювати на рабів мусульман, тому в рабство звертали в основному людей з-за межі африканського поширення Ісламу[13]. Постачання рабів через Сахару й Індійський океан почалось з IX століття, коли цей маршрут взяли під контроль афро-арабські работорговці. За наявними оцінками, щорічно з узбережжя Червоного моря та Індійського океану вивозилося лише кілька тисяч рабів. Їх продавали на невільничих ринках Середнього Сходу. Нарощування обсягів відбулося з розвитком кораблебудування, яке дозволило збільшити обсяги продукції, що постачається з плантацій, що викликало необхідність залучення додаткової робочої сили. Обсяги работоргівлі досягли десятків тисяч чоловік на рік[27]. У 1800-ті роки відбулося різке збільшення потоку рабів з Африки в ісламські країни. У 1850-ті роки припинилося постчання рабів з Європи, стався новий стрибок обсягів. Работоргівля припинилася тільки в 1900-ті роки, після початку колонізації Африки європейцями[28].

Атлантична работоргівля[ред. | ред. код]

Негри-раби у Віргінії (невідомий художник, 1670)

Работоргівля через Атлантичний океан почалася в XV столітті. Цей етап став черговою значною зміною в житті африканців: раніше складаючи невелику частину рабів в світі, до 1800-х років вони стали складати їх переважну більшість[29]. За короткий час работоргівля перетворилася з незначного сектора економіки на її переважну складову, а використання на плантаціях рабської праці стало основою процвітання багатьох спільнот[6]. Крім іншого, атлантична работоргівля змінила традиційний розподіл форм рабства.

Першими європейцями, які прибули на гвінейське узбережжя, були португальці. Першу операцію з захоплення рабів на Африканському континенті здійснив португальський капітан і дослідник Нуну Тріштан в 1441 році. У XVI столітті португальці, що влаштувалися на островах Мадейра, Кабо-Верде і Сан-Томе, почали використовувати негрів-рабів для обробітку цукрових плантацій, оскільки для європейців клімат островів виявився важким. З відкриттям Америки португальська факторія Ельміна стала важливим центром з відправлення рабів до Нового Світу[30].

В Америці першими європейцями, що почали використовувати працю африканських рабів, стали іспанці, які влаштувалися на островах Куба і Гаїті[31]. Перші раби прибули в Новий Світ у 1501 році[32]. Свого піку атлантична работоргівля досягла наприкінці XVIII століття. У рабство звертали жителів внутрішніх областей Західної Африки, направляючи за ними спеціальні експедиції. Потреба в рабів через зростання європейських колоній була настільки велика, що на заході Африки виникли цілі імперії, що існували за рахунок работоргівлі, зокрема Ойо і Бенінське царство. Поступова відміна рабства в європейських колоніях протягом XIX століття призвела до зникнення таких держав, заснованих на мілітаристичній культурі і перманентній війні, що забезпечує надходження нових рабів[33]. Коли потреба європейців у рабах знизилася, африканські рабовласники почали використовувати рабів на власних плантаціях[34].

Скасування рабства[ред. | ред. код]

В середині XIX століття, коли європейські держави почали масштабну колонізацію Африки, на континент прийшли закони, що забороняють рабство. Іноді це призводило до суперечностей: колоніальна влада, незважаючи на заборону рабовласництва, повертала рабів-утікачів їхнім власникам[6]. У деяких випадках рабство в колоніях зберігалося аж до здобуттям ними незалежності[35]. Антиколоніальна боротьба часто зводила рабів і їхніх господарів разом, проте після здобуття незалежності вони засновували опозиційні одні одним партії[28]. У деяких частинах Африки рабство або подібні до них форми особистої залежності зберігаються досі і виявляються для сучасної влади складною проблемою[36].

Рабство, незважаючи на майже повсюдну заборону в усьому світі, залишається проблемою. Рабами можуть вважатися більше 30 мільйонів жителів планети[37][38]. У Мавританії до 600 000 чоловіків, жінок і дітей, або 20 % населення є рабами, в більшості випадків перебуваючи в кабальній залежності[39][40]. Рабство в Мавританії було оголошено незаконним тільки в серпні 2007 року[41]. Під час Другої громадянської війни в Судані в рабство було звернуто за різними оцінками від 14 000 до 200 000 чоловік[42]. У Нігері, де рабство скасували в 2003 році, за даними 2010 року майже 8 % населення залишаються рабами[43][44].

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Church Missionary Society (1869). The slave trade of east Africa . London: Church Missionary Society.
  • Faragher, John Mack; Mari Jo Buhle, Daniel Czitrom, Susan H. Armitage (2004). Out of Many. Pearson Prentice Hall. с. 54. ISBN 0-13-182431-7.
  • Reynolds, Edward (1985). Stand the Storm: A history of the Atlantic slave trade. London: Allison and Busby.
  • Savage, Elizabeth, ред. (1992). The Human Commodity: Perspectives on the Trans-Saharan Slave Trade. London.
  • Wright, Donald R. History of Slavery and Africa. Online Encyclopedia. Архів оригіналу за 2 квітня 2007.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Davidson, Basil. The African Slave Trade. — P. 46.
  2. ↑ Anne C. Bailey, ''African Voices of the Atlantic Slave Trade: Beyond the Silence and the Shame''. Books.google.co.za. Архів оригіналу за 16 серпня 2017. Процитовано 21 березня 2019.
  3. ↑ Toyin Falola (1994). Pawnship in Africa: Debt Bondage in Historical Perspective. Westview Press. с. 22. ISBN 978-0-8133-8457-3. Архів оригіналу за 3 травня 2016. Процитовано 21 березня 2019.
  4. ↑ а б Owen 'Alik Shahadah. The Legacy of the African Holocaust (Mafaa). Africanholocaust.net. Архів оригіналу за 5 травня 2017. Процитовано 1 квітня 2005.
  5. ↑ Foner, Eric (2012). Give Me Liberty: An American History. New York: W. W. Norton & Company. с. 18.
  6. ↑ а б в г д е ж и Lovejoy, Paul E. (2012). Transformations of Slavery: A History of Slavery in Africa. London: Cambridge University Press.
  7. ↑ Ibn Battuta in Black Africa / Noel King (ed.). — Princeton, 2005. — P. 54.
  8. ↑ а б Fage, J.D. (1969). Slavery and the Slave Trade in the Context of West African History. The Journal of African History. 10 (3): 393—404. doi:10.1017/s0021853700036343.
  9. ↑ а б в Rodney, Walter (1966). African Slavery and Other Forms of Social Oppression on the Upper Guinea Coast in the Context of the Atlantic Slave-Trade. The Journal of African History. 7 (3): 431—443. doi:10.1017/s0021853700006514. JSTOR 180112.
  10. ↑ Dahomey. Ouidah Museum of History. Архів оригіналу за 21 грудня 2009. Процитовано 13 січня 2010.
  11. ↑ Foner, Eric (2012). Give Me Liberty: An American History. New York: W.W. Norton & Company, Inc. с. 18.
  12. ↑ а б Snell, Daniel C. (2011). Slavery in the Ancient Near East. У Keith Bradley and Paul Cartledge (ред.). The Cambridge World History of Slavery. New York: Cambridge University Press. с. 4–21.
  13. ↑ а б в Alexander, J. (2001). Islam, Archaeology and Slavery in Africa. World Archaeology. 33 (1): 44—60. doi:10.1080/00438240126645. JSTOR 827888.
  14. ↑ Paul E. Lovejoy and David Richardson (2001). The Business of Slaving: Pawnship in Western Africa, c. 1600–1810. The Journal of African History. 42 (1): 67—89.
  15. ↑ а б Johnson, Douglas H. (1989). The Structure of a Legacy: Military Slavery in Northeast Africa. Ethnohistory. 36 (1): 72—88. doi:10.2307/482742.
  16. ↑ Wylie, Kenneth C. (1969). Innovation and Change in Mende Chieftaincy 1880–1896. The Journal of African History. 10 (2): 295—308. doi:10.1017/s0021853700009531. JSTOR 179516.
  17. ↑ а б Henry Louis Gates Jr. Ending the Slavery Blame-Game. Архів оригіналу за 12 травня 2013. Процитовано 26 березня 2012.
  18. ↑ а б Manning, Patrick (1983). Contours of Slavery and Social Change in Africa. American Historical Review. 88 (4): 835—857. doi:10.2307/1874022.
  19. ↑ Historical survey > The international slave trade. Britannica.com. Архів оригіналу за 29 вересня 2007. Процитовано 21 березня 2019.
  20. ↑ Pankhurst. Ethiopian Borderlands, p. 432.
  21. ↑ Willie F. Page, Facts on File, Inc. (2001). Encyclopedia of African History and Culture: African kingdoms (500 to 1500), Volume 2. Facts on File. с. 239. ISBN 0816044724. Архів оригіналу за 17 жовтня 2015. Процитовано 21 березня 2019.
  22. ↑ Ethiopia – The Interregnum. Countrystudies.us. Архів оригіналу за 5 серпня 2011. Процитовано 21 березня 2019.
  23. ↑ Ethiopian Slave Trade. Архів оригіналу за 7 травня 2017. Процитовано 21 березня 2019.
  24. ↑ Heywood, Linda M.; 2009. Slavery and its transformations in the Kingdom of Kongo: 1491-1800. The Journal of African History. 50: 122. doi:10.1017/S0021853709004228.
  25. ↑ а б Meillassoux, Claude (1991). The Anthropology of Slavery: The Womb of Iron and Gold. Chicago: University of Chicago Press.
  26. ↑ Kusimba, Chapurukha M. (2004). The African Archaeological Review. Archaeology of Slavery in East Africa. 21 (2): 59—88. doi:10.1023/b:aarr.0000030785.72144.4a. JSTOR 25130793.
  27. ↑ Fage, JD A History of Africa. Routledge, 4th edition, 2001. p. 258.
  28. ↑ а б Manning, Patrick (1990). Slavery and African Life: Occidental, Oriental, and African Slave Trades. London: Cambridge.
  29. ↑ Manning, Patrick (1990). The Slave Trade: The Formal Demography of a Global System. Social Science History. 14 (2): 255—279. doi:10.2307/1171441.
  30. ↑ John Henrik Clarke. Critical Lessons in Slavery & the Slavetrade. A & B Book Pub
  31. ↑ CIA Factbook: Haiti. Cia.gov. Архів оригіналу за 29 червня 2011. Процитовано 21 березня 2019.
  32. ↑ Health in Slavery. Of Germs, Genes, and Genocide: Slavery, Capitalism, Imperialism, Health and Medicine. United Kingdom Council for Human Rights. 1989. Архів оригіналу за 17 червня 2008. Процитовано 13 січня 2010.
  33. ↑ Bortolot, Alexander Ives (originally published October 2003, last revised May 2009). The Transatlantic Slave Trade. Metropolitan Museum of Art. Архів оригіналу за 28 червня 2011. Процитовано 13 січня 2010.
  34. ↑ Gueye, Mbaye (1979). The slave trade within the African continent. The African Slave Trade from the Fifteenth to the Nineteenth Century. Paris: UNESCO. с. 150—163.
  35. ↑ Hahonou, Eric; Pelckmans, Lotte (2011). West African Antislavery Movements: Citizenship Struggles and the Legacies of Slavery (PDF). Stichproben. Wiener Zeitschrift für kritische Afrikastudien (20): 141—162. Архів оригіналу (PDF) за 12 травня 2013.
  36. ↑ Dottridge, Mike (2005). Types of Forced Labour and Slavery-like Abuse Occurring in Africa Today: A Preliminary Classification. Cahiers d'Études Africaines. 45 (179/180): 689—712. doi:10.4000/etudesafricaines.5619.
  37. ↑ Millions 'forced into slavery'. BBC News. 27 травня 2002. Архів оригіналу за 10 липня 2011. Процитовано 12 січня 2010.
  38. ↑ " India, China, Pakistan, Nigeria on slavery's list of shame, says report [Архівовано 19 жовтня 2017 у Wayback Machine.] ". CNN. October 18, 2013.
  39. ↑ Modern slavery. BBC World Service. Архів оригіналу за 3 червня 2011. Процитовано 12 січня 2010.
  40. ↑ Flynn, Daniel (1 грудня 2006). Poverty, tradition shackle Mauritania's slaves. Reuters. Архів оригіналу за 19 листопада 2009. Процитовано 12 січня 2010.
  41. ↑ Mauritanian MPs pass slavery law. BBC News. 9 серпня 2007. Архів оригіналу за 6 січня 2010. Процитовано 12 січня 2010.
  42. ↑ Slavery, Abduction and Forced Servitude in Sudan. US Department of State. 22 травня 2002. Архів оригіналу за 21 січня 2016. Процитовано 20 березня 2014.
  43. ↑ Andersson, Hilary (11 лютого 2005). Born to Be a Slave in Niger. BBC News. Архів оригіналу за 6 серпня 2017. Процитовано 12 січня 2010.
  44. ↑ Steeds, Oliver (3 червня 2005). The Shackles of Slavery in Niger. ABC News. Архів оригіналу за 10 жовтня 2017. Процитовано 12 січня 2010.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Рабство_в_Африці&oldid=41769378