Пітер Індж

Пітер Індж, Барон Індж
Народження 5 серпня 1935(1935-08-05)
Ладлоу[d], Шропшир, Шропшир, Англія, Велика Британія
Смерть 20 липня 2022(2022-07-20) (86 років)
Країна  Велика Британія
Приналежність Велика Британія
Рід військ Британська армія
Освіта Wrekin Colleged[1], Summer Fields Schoold[1] і Королівська військова академія в Сандгерсті
Роки служби 1956–1997
Звання фельдмаршал
Командування
Війни / битви
Діти Antonia Inged[2] і Verity Inged[2]
Нагороди
CMNS: Пітер Індж у Вікісховищі

Фельдмаршал Пітер Ентоні Індж, барон Індж (нар. 5 серпня 1935(19350805) — пом. 20 липня 2022) — старший офіцер Британської армії. Він був начальником Генерального штабу, професійним керівником Британської армії з 1992 по 1994 рік, потім обіймав посаду голови комітету начальників штабів до відставки у 1997 році. На початку своєї військової кар'єри він брав участь у Війні в Малаї та операції «Банер» у Північній Ірландії, а під час Боснійської війни надавав поради Уряду Великої Британії.

Молодість й освіта[ред. | ред. код]

Індж народився в Кройдоні 5 серпня 1935 року в родині Реймонда Альберта Інджа та Грейс Мод Керолайн Індж (уродженої Дю Роз)[3][4]. Він здобув освіту спочатку в школі Саммер Філдс в Оксфорді, а потім у коледжі Рекін у графстві Шропшир. У вересні 1953 року його призвали на національну службу, потім направили на офіцерську кадетську підготовку в Ітон Голл, графство Чешир, перш ніж він вступив до Королівської військової академії в Сандгерсті[5].

Військова кар'єра[ред. | ред. код]

27 липня 1956 року Інджа відправили в Грін Говардс із Сандгерста[6]. 27 липня 1958 року він отримав звання лейтенанта[7], служив у 1-му батальйоні Грін Говардс у Гонконгу та Німеччині та його відправили на оперативну службу в Малайю під час війни в Малаї[8]. У 1960 році його призначили ад'ютантом генерального офіцера командувача 4-ю дивізією[3], 27 липня 1962 року він отримав звання капітана[9], а в 1963 році став ад'ютантом 1-го батальйону Грін Говардс[3].

Після роботи в Міністерстві оборони та отримання звання майора 31 грудня 1967 року[10], у 1969 році Індж повернувся до 1-го батальйону на посаду командира роти та вирушив до Північної Ірландії[11]. З серпня 1971 року він служив бригадним майором в 11-й бронетанковій бригаді, а 31 грудня 1972 року отримав звання лейтенанта-підполковника[12], у 1973 році став інструктором Штабного коледжу у Кемберлі[3]. У 1974 році його призначили командиром 1-го батальйону «Грін Говардс»[3]. 31 грудня 1976 року він отримав звання полковника[13], з 1977 року він командував молодшою дивізією Штабного коледжу, а після підвищення до бригадира 31 грудня 1979 року[14] з 1980 року командував оперативною групою С Британської Рейнської армії[3]. З 1982 року він був начальником штабу 1-го армійського корпусу[3]. 12 січня 1984 року він повернувся у Велику Британію як генерал-офіцер, головнокомандувач Північно-Східним округом та 2-ю піхотною дивізією, яка базувалася в Йорку[15], 16 квітня отримав званням генерал-майора[16]. У 1986 році його призначили генеральним директором Департаменту політики матеріально-технічного забезпечення (армія) у Міністерстві оборони[11].

Індж отримав звання лейтенант-генерала і 8 серпня 1987 року став головнокомандувачем 1-го армійського корпусу[17]. У 1988 році він став кавалером ордена Лазні[18]. Він залишив командування корпусом 2 жовтня 1989 року[19], а 27 листопада став командувачем Північної групи армій НАТО та головнокомандувачем Британської Рейнської армії в Німеччині у званні генерала[20]; 3 січня 1990 року йому це звання присвоїли[21].

21 лютого 1991 року він став генерал-ад'ютантом королеви та кавалером ордена Лазні під час новорічних відзнак 1992 року[22][23]. У лютому 1992 року Інджа призначили начальником Генерального штабу, а 15 березня 1994 року — головою комітету начальників штабів у званні фельдмаршала[24]. На цій посаді він надавав військові поради Уряду Великої Британії щодо ведення Боснійської війни, доки не пішов у відставку в 1997 році[3]. Його призначили полковником Грін Говардс у 1982 році[25], у 1987 році він став шефом полку Королівської військової поліції, а у 1988 році — армійського корпусу фізичної підготовки[3].

Пізніша кар'єра[ред. | ред. код]

Фельдмаршал лорд Індж (2008)

Після відставки у 1997 він отримав пожиттєве перство як барон Індж з Річмонда в графстві Північний Йоркшир[26]. 23 квітня 2001 року Індж став кавалером ордена Підв'язки[27]. 25 квітня 2016 року він вийшов з Палати лордів[28], де був противником подальшої інтеграції в ЄС[29].

У 2004 році Індж став таємним радником і його призначили членом слідчої групи Батлера, яка вивчала використання розвідданих під час війни в Іраку[30]. Під керівництвом Робіна Батлера, барона Батлера з Броквелла, розслідування встановило помилковість розвідданих, які використали для заяви про наявність в Іраку «зброї масового знищення»[30]. Він критично ставився до підходу Великої Британії для вирішення конфліктів в Іраку та Афганістані. У 2006 році він висловив «побоювання, що ми втратили здатність мислити стратегічно»[5].

Після відставки Індж став не виконавчим директором Racal Electronics plc, комісаром Королівського госпіталю Челсі, піклувальником Історичних королівських палаців і президентом Благодійного фонду армії[3]. Він був членом консультативної ради Aegis Defense Services[31], приватної військової компанії, розташованої в Лондоні, а до лютого 2010 року був головою ради директорів[32].

Особисте життя[ред. | ред. код]

Індж полюбляв дивитися крикет, гуляти, читати та музику. Він був членом Marylebone Cricket Club, Boodle's та кількох інших джентльменських клубів[5].

У 1960 році Індж одружився з Летицією Торнтон-Беррі; у них народилося дві дочки, Антонія та Веріті[3]. Леді Індж померла у 2020 році[33]. Індж помер 20 липня 2022 року у віці 86 років[34][35][5].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Who's who — (untranslated), 1849. — ISSN 0083-937X
  2. ↑ а б Lundy D. R. The Peerage
  3. ↑ а б в г д е ж и к л м Who's Who 2010, A & C Black, 2010; ISBN 978-1-4081-1414-8
  4. ↑ Index entry. FreeBMD. ONS. Процитовано 30 березня 2017.
  5. ↑ а б в г Obituaries - Field Marshal Lord Inge. The Daily Telegraph. London. 22 липня 2022. с. 25.
  6. ↑ Page 5347 | Supplement 40882, 18 September 1956 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  7. ↑ Page 4720 | Supplement 41458, 25 July 1958 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  8. ↑ Heathcote, p. 183
  9. ↑ Page 5976 | Supplement 42742, 24 July 1962 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  10. ↑ Page 76 | Supplement 44493, 29 December 1967 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  11. ↑ а б Heathcote, p.184
  12. ↑ Page 91 | Supplement 45867, 1 January 1973 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  13. ↑ Page 361 | Supplement 47117, 10 January 1977 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  14. ↑ Page 1438 | Supplement 48080, 28 January 1980 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  15. ↑ Page 1045 | Supplement 49625, 23 January 1984 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  16. ↑ Page 7748 | Issue 49754, 4 June 1984 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  17. ↑ Page 11201 | Supplement 51053, 7 September 1987 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  18. ↑ Page 2 | Supplement 51171, 30 December 1987 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  19. ↑ Page 11310 | Supplement 51890, 2 October 1989 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  20. ↑ Page 13725 | Supplement 51948, 28 November 1989 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  21. ↑ Page 955 | Issue 52023, 22 January 1990 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  22. ↑ Page 4774 | Supplement 52485, 25 March 1991 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  23. ↑ Page 2 | Supplement 52767, 30 December 1991 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  24. ↑ Page 5799 | Supplement 53645, 18 April 1994 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  25. ↑ Powell, Geoffrey; Powell, John (2015). The History of the Green Howards (вид. 2). Barnsley: Pen & Sword. с. 280. ISBN 978-1-47385-796-4.
  26. ↑ Heathcote, p.185
  27. ↑ Page 4839 | Issue 56183, 23 April 2001 | London Gazette | The Gazette. www.thegazette.co.uk. Процитовано 29 серпня 2022.
  28. ↑ Retired Lords. UK Parliament. Процитовано 17 травня 2016.
  29. ↑ A selection of Lord Inge's votes. They work for you. Процитовано 24 листопада 2019.
  30. ↑ а б Butler report (from The Guardian) (PDF). Процитовано 5 лютого 2013.
  31. ↑ Register of Interests. House of Lords. Процитовано 8 липня 2012.
  32. ↑ Stars and Dragons: The EU and China – European Union Committee. House of Lords. Процитовано 8 липня 2012.
  33. ↑ Inge. Архів оригіналу за 16 серпня 2022. Процитовано 29 серпня 2022.
  34. ↑ Field Marshal Lord Inge KG obituary. The Times. Процитовано 20 липня 2022.
  35. ↑ Field Marshal Lord Inge, former head of the Armed Forces who resisted defence cuts and fought for Britain’s status within NATO – obituary. The Telegraph. 21 липня 2022. Процитовано 22 липня 2022.

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Генеалогія та некрополістика
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Пітер_Індж&oldid=41170926