Портал:Український кінематограф

Украї́нський кінемато́граф  — цим терміном позначають кіноіндустрію України.

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроєкції. Тоді ж він здійснив перші кінознімання — зафільмував вершників і метальників списів. З 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики IX з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею^[1]

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 розпочались регулярні кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана (проїзд Крива Липа), що тривали декілька днів.

Піонери українського кінематографа початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка».::::::::::::::::читати далі

7-й Одеський міжнародний кінофестиваль проходив в Одесі з 15 по 23 липня 2016 року. Стрічку «Маргарита» французького режисера Ксав'є Джаннолі було обрано фільмом відкриття, а стрічку «План Меггі» американської режисерки Ребекки Міллер — фільмом закриття. Ведучою церемоній відкриття та закриття стала акторка та телеведуча Марія Єфросініна. Журі Міжнародного конкурсу очолив британський режисер і сценарист Крістофер Гемптон, який отримав на кінофестивалі почесного «Золотого Дюка» за внесок у кіномистецтво.

Володарем Гран-прі «Золотий Дюк», якого визначають за результатами глядацького голосування, став британський фільм «Хто палає, палає, палає…» режисерки Чанії Баттон. Журі Міжнародного конкурсу визнало найкращим фільмом — румунську стрічку «Незаконні» Адріана Сітару, журі Національного конкурсу — стрічку «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка, журі Європейського документального конкурсу — стрічку «У Каліфорнії» Шарля Редона.

18 липня 2015 року, по завершенні 6-го Одеського міжнародного кінофестивалю, була оголошена дата проведення 7-го — 15-23 липня 2016 року.::::::::::::::::читати далі

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (Той, хто пройшов крізь вогонь) — український художній фільм режисера Михайла Іллєнка. Вийшов на екрани 19 січня 2012 року.

Фільм розповідає про долю хлопця з Полтавщини, Івана Додоки, який стає радянським військовим льотчиком, Героєм Радянського Союзу. Але доля складається так, що йому доводиться пройти німецький полон, радянські табори, і зрештою, волею долі, потрапити до Канади, де він стає вождем тамтешнього індіанського племені.

Прототип головного героя — льотчик-ас часів Другої світової війни Герой Радянського Союзу, гвардії старший лейтенант Іван Даценко, командир ланки 10-го гвардійського авіаційного полку 3-ї гвардійської авіаційної дивізії 3-го гвардійського авіаційного корпусу авіації дальньої дії, уродженець села Чернечий Яр під Диканькою, який нібито після нацистського і радянського полонів потрапив у Канаду, де став вождем індіанського племені, що входило до конфедерації ірокезів..::::::::::::::::читати далі

Жовта квітка для месьє Бурійона- українсько-французький короткометражний фільм режисерки Лариси Артюгіної спродюсований французькою асоціацією Cine Fac та українською організацією Wiz-Art. Прем’єра фільму відбулася в Кишеневі 25 травня 2012 року у рамках Фестивалю «Тандем» (Кишинів, Молдова).

Французький письменник-антиглобаліст прибуває до Києва на презентацію своєї книжки. В аеропорту «Бориспіль» на нього чекає несподіванка. Замість молодої та симпатичної перекладачки письменника зустрічає її батько – міліціонер з не надто витонченими манерами. Відсутність спільної мови спричиняє комічні ситуації та конфлікти між чоловіками. Втім, несподівано вони знаходять спільну тему.

Проєкт фільму було обрано переможцем Українського конкурсу сценаріїв короткометражних фільмів за участю компетентного журі у складі Любомира Госейко, Ігора Мінаєва та продюсерів проєкту.::::::::::::::::читати далі

«Оста́нній моска́ль» — український комедійний телесеріал, створений Миколою Куциком і Оленою Васильєвою. Прем'єра відбулась на телеканалі «1+1» 14 квітня 2015 року. Головні ролі в проєкті, режисером якого виступив Семен Горов, зіграли Ігор Скрипко, Юрій Горбунов, Володимир Горянський, Назар Задніпровський і Галина Безрук.

За сюжетом, молодий юнак Валера, батько якого переховується від російського слідства та мафії, шукає притулку у свого дядька Івана, що живе в маленькому гуцульському селі Великі Вуйки в Україні.^[2]

24 квітня 2015 року стало відомо, що канал «1+1» і «1+1 продакшн» розглядають можливість зйомок продовження серіалу «Останній москаль» і спецпроєктів до нього..::::::::::::::::читати далі

«Як козаки́ у футбо́л гра́ли» — мультфільм студії «Київнаукфільм», знятий у 1970, як другий із серії «Все про козаків».

Мультфільм розпочинається з того, що козаки чекають прибуття Грая, Ока і Тура з Лондона. Вони розповідають не тільки про місто, а про гру, яку вони там побачили — футбол. І козацький загін починає тренування, задля того, щоб здобути чемпіонський кубок з футболу в Англії. Троє козаків, котрі навчили азів футболу інших, збирають команду і вирушають на Захід. До речі, досить символічним є те, що вони складають зброю. Тобто це означає те, що потрібно припинити військові дії, а перемістити поля битв на футбольні баталії.

Козаки грають у трьох країнах Європи — Німеччина, Франція, Англія. Спочатку вони потрапляють у середньовічну Німеччину, де обігрують лицарів у сталевих обладунках, які користуються своєрідним стилем у грі в футбол — шикування «клином» (Panzerkeil) чи «свинею» («Schweinkof»). Існує версія, що козаки грали не з німцями, а зі шведськими вікінгами, яких перемогли з тим самим рахунком, що був зафіксований у грі збірної України проти збірної Швеції на Євро-2012..::::::::::::::::читати далі

«Таємниці Генія Шевченка» — документальний біографічний фільм про Тараса Шевченка, знятий телеканалом «1+1». Прем'єра відбулася 10 березня о 22.10 в ефірі телеканалу 1+1^[3][4] до 200-річчя з Дня Народження Шевченко.

Знімальна група проєкту пройшла шляхом Шевченка від Моринців крізь палаци Санкт-Петербурга і до пустель Казахстану, де Шевченко провів 10 років свого заслання. Автором ідеї та сценарію стала ведуча Світлана Усенко, відома глядачам за проєктами «Секс-місія» та «Моя хата скраю».^[5] До розслідування залучили графолога.::::::::::::::::читати далі

Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» — найбільший сучасний кінофестиваль в Україні. Проводиться в останню декаду жовтня кожного року. Фестиваль вважається однією з найбільших спеціалізованих кіноподій України та Східної Європи за версією Міжнародної Асоціації Кінопродюсерів (FIAPF). Засновником фестивалю є фонд «Молодість».

44-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» проводитиметься у Києві в період 25 жовтня — 2 листопада 2014 року.

Це єдиний кінофестиваль в Україні, що є акредитований FIAPF (з 1991 року). Він належить до переліку 26 спеціалізованих міжнародних конкурсних фестивалів.

Щороку фестиваль відвідують близько 200 гостей. До географії конкурсних робіт належать країни майже з усіх континентів. Організатори запрошують учасників конкурсу, членів журі, зіркових акторів і режисерів. Чимало з них проводять майстер-класи і представляють свої фільми глядачам.::::::::::::::::читати далі

Каннський кінофестиваль (фр. Le Festival International du Film de Cannes або просто Festival de Cannes) — міжнародний кінофестиваль, який проводиться щороку у курортному місті Канни (Франція, Лазурний берег).

Входить до так званої «Великої п'ятірки» (Big Five) найпрестижніших кінофестивалів (разом із кінофестивалями у Венеції (Італія), Берліні (Німеччина), Санденсі (США) та Торонто (Канада).

На фестиваль щорічно приїздить понад 35 000 професіоналів кінематографу з усього світу, серед яких більше 1 000 — сценаристи та режисери, 4 000 — дистриб'ютори, 5 000 — продюсери і 4 000 — журналісти..::::::::::::::::читати далі

Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка — кіностудія, міститься в Києві. Кінопідприємство, що придатне для зйомок фільмів різної постановчої складності та будь-яких жанрів.

1925 року Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) оголосило конкурс на проєкт кінофабрики. З 20 робіт обрали проєкт Валеріяна Рикова, в розробці якого брали участь студенти старших курсів архітектурного факультету Київського художнього інституту. Після проведення конкурсу велике значення мав вибір місця. Спеціальна комісія в Києві оглянула три земельні ділянки. Найкращою та найзручнішою визнали територію поблизу Пушкінського парку, тому що тут був водогін, каналізація і, головне, можна було налагодити постачання фабрики електроенергією. Досвід будівництва Київської кінофабрики пізніше використано при зведенні аналогічних підприємств у Москві та інших містах. План будівництва затверджено того таки року, а будівництво розпочалося навесні 1927 року. Побудова велася за німецьким зразком на 40-гектарному вигоні з центральним павільйоном (110 на 40 метрів; 3600 квадратних метрів корисної площі), де можна було одночасно знімати 24 ігрові та 12 культурфільмів при напрузі 13 тисяч ампер постійного й 6 тисяч перемінного струму. Ця кінофабрика, котру заснувало ВУФКУ, як організацію, у 1928 році, на той час була найбільшою кіностудією в СРСР і забезпечувала близько половини радянського кіновиробництва.

Першим фільмом кіностудії став фільм «Ванька і Месник» режисера Акселя Лундіна та оператора А. Майнса. Це стрічка для дітей, задумана Лундіним на манер «Червоних дияволят» Івана Перестіані, про пастуха, що викрав секретні документи у ворога та рятується від карального загону завдяки червоним. Зйомки стартують 12 жовтня 1927 року й ідуть уночі, бо вдень закінчується будівництво павільйонів..::::::::::::::::читати далі

• Вісімнадцятирічні (фільм, 1987) — започаткував 23 квітня 2024 користувач Парус

• Виконати будь-яку правду — започаткував 21 квітня 2024 користувач Парус

• Випробувачі — започаткував 21 квітня 2024 користувач Парус

• Літо на пам'ять — започаткував 21 квітня 2024 користувач Парус

• Миті кохання — започаткував 17 квітня 2024 користувач Парус

• Навіки — 19 — започаткував 17 квітня 2024 користувач Парус

• Потяги без посмішок — започаткував 16 квітня 2024 користувач Парус

• Під свист куль — започаткував 13 квітня 2024 користувач Парус

• Неспокійне літо — започаткував 11 квітня 2024 користувач Парус

• Полинніков Олександр Миколайович — започаткував 9 квітня 2024 користувач Дмитро Боришполець

Оборона Севастополя — історичний фільм 1911 року, присвячений моментам Кримської війни (1854–1855). За розпорядженням Миколи II, до роботи над фільмом залучили велику групу істориків і військових консультантів, щоб якнайточніше відтворити реалії Севастопольської оборони.

«Оборона Севастополя» збереглася не у повному обсязі. Відомий скорочений монтаж фільму з новими титрами, підготовлений для зборів Держфільмофонду СРСР^[6]. З нього були видалені всі епізоди підкреслено релігійного і монархічного змісту. Фільм перейшов у суспільне надбання.

Фільм відкривається великими планами (кінопортрети) імператорів Миколи I й Олександра II, а також керівників і героїв оборони Севастополя.

• Військово-морська рада в Севастополі.

Командування гарнізону та Чорноморського флоту, у тому числі й Нахімов та Корнілов, обговорюють стратегію оборони міста і приймають важке рішення затопити кораблі, аби перекрити флоту союзників вхід у фарватер Північної бухти..::::::::::::::::читати далі

Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (* 15 червня 1941, Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область — † 3 серпня 1987, Київ, УРСР) — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 (посмертно).

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.

В УРСР носив тавро «неблагонадійного».

Народився у багатодітній селянській родині — одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу^[7][8].

З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі.^[9]

Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука)^[8]..::::::::::::::::читати далі

Ю́рій Гера́симович Іллє́нко (нар.18 липня 1936, Черкаси, УРСР — пом.15 червня 2010, с. Прохорівка, Канівський район, Черкаська область, Україна) — український політик, кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня» — всього 47 кіносценаріїв). Батько актора і продюсера Пилипа Іллєнка (1977) та українського політика, члена ВО «Свобода» Андрія Іллєнка (1987).

Народився 1936 в Черкасах. Під час радянсько-німецької війни війни (1941) опинився з мамою й двома братами в самому серці Сибіру, селі Філіповці Ординського району на Обі (Російська Федерація). Молодший брат помер від виснаження. Повернення до спустошеної України 1944 було недовгим. У Черкасах не знайшлось достатньо дітлахів і вчителів, щоб відкрити другий клас, довелось удруге вчитися в першому, російськомовному. 1946 батько, демобілізований з фронту інженер-будівельник, завербувався на шкідливе виробництво скловати в Москву, щоб дати дітям освіту. Родина жила в бараці на території заводу «Ізопліт». Мати захворіла на туберкульоз. Юрій закінчив школу на робітничій околиці Москви і вступив у престижний Всесоюзний державний інститут кінематографії на операторський факультет, як і старший брат Вадим.::::::::::::::::читати далі

Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (нар. 1 (13) квітня 1887(18870413), хутір Ладанський, нині Роменський район, Сумська область — пом. 3 грудня 1978, Київ) — український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно. Народний артист УРСР (1969).

Народився в селянській сім'ї Килини Луківни Кухаренко та Петра Васильовича Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина Васо Кхварідзе, нащадка грузинського князівського роду, якого в середині 19 століття привіз в Україну московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни.

Дитинство Івана Кавалерідзе минуло в селі Талалаївці Полтавської губернії (нині село Сильченкове Талалаївського району Чернігівської області).

1899 — закінчив початкову земську школу.::::::::::::::::читати далі

Родня́нський Олекса́ндр Юхи́мович (нар.2 липня 1961, Київ) — український кінорежисер, кіно- і телевізійний продюсер, телевізійний менеджер. Двоюрідний брат та бізнес-партнер Бориса Фуксмана.

Народився в родині кінематографістів (його дід, Зіновій Роднянський був головним редактором Кіностудії документальних фільмів, батько — головним інженером, мати — Лариса Роднянська — директор кіностудії «Контакт» Спілки кінематографістів України)

У 1983 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (факультет кінорежисури)..::::::::::::::::читати далі

Альфре́д Костянти́нович Феде́цький (* 1857, Житомир — † 21 липня 1902, Мінськ) — український фотограф польського походження, перший український оператор хронікально-документальних фільмів.

Народився в сім'ї польських шляхтичів. Федецькі жили у Варшаві, а потім переїхали до Києва.

Дитяче захоплення фотографією переросло в бажання присвятити життя фотомистецтву. Тож батьки направили Альфреда на навчання у Фотографічний інститут при Віденській академії мистецтв.

1880 — закінчивши навчання у Відні, Альфред повернувся до Києва і став працювати у фотоательє Влодзімежа Висоцького. Для молодого фотографа Висоцький став і професійним наставником, і духовним учителем. Він прищепив Альфредові не лише фахові навички, але й свої погляди на мистецтво, які Федецький сповідував до кінця життя.

За 6 років роботи в Києві Федецький зробив чимало чудових фоторобіт, набув необхідного досвіду для самостійної роботи. На ім'я харківського губернатора він написав прохання про дозвіл відкрити в Харкові власне фотоательє. Через 3 місяці отримав дозвіл за № 2821 від 3 червня 1886 року «на право виконання фотографічних робіт».

Удосконалив кінознімальний апарат, яким від 1896 року вперше в Україні почав знімати хронікальні фільми.

2 грудня 1896 — у приміщенні Харківського оперного театру (тепер — обласна філармонія) Федецький провів перший в Україні публічний кіносеанс^[11].

Помер у Мінську, похований у Харкові.

Фотографії з харківської майстерні Альфреда Федецького є предметом колекціонування. Збірка цих фото знаходиться, зокрема, в фондах історико-культурному комплексі «Замок Радомисль»^[12].::::::::::::::::читати далі

Василь Іванович Стріхович (нар. 28 грудня 1940) — український звукооператор та звукорежисер, заслужений діяч мистецтв України.

Понад 40 років працював звукооператором та режисером Чернівецької обласної державної телерадіокомпанії. Завдяки йому не один десяток співаків, які живуть не лише в Україні, а й за її межами, розкрили свій талант. Саме Стріхович випустив уперше в ефір ще нікому не відомого Іво Бобула з піснею Левка Дутківського «Якщо любиш — кохай», Олександра Сєрова.

Щира дружба та плідна співпраця пов'язувала його з Володимиром Івасюком. Вони познайомилися на студії 1966 року, де гурт «Смерічка» записував до новорічної програми фонограму пісні «Сніжинки падають». А вже 1967 року В. Стріхович записав пісню В. Івасюка «Я піду в далекі гори», яку було включено в програму «Камертон доброго настрою». А в вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра пісні, що судилося стати радянським хітом і українським шлягером на всі часи — «Червона рута» Володимира Івасюка. Путівку в життя їй дав теж звукорежисер Василь Стріхович. .::::::::::::::::читати далі

Рєзник Микола Миколайович — український художник.

Народився 15 квітня 1929 р. в с. Літки Київської області в родині селянина.

Закінчив Київське училище (1948) та Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва (1955). Працював з 1955 р. художником-постановником Київської студії художніх фільмів.

Ескізи декорацій М. Рєзника до кінофільму «Дорогою ціною» демонструвались у 1958 р. в Берліні і Лондоні на виставці, присвяченій 60-річчю світового кіно, а в 1959 р. — в Нью-Йорку на Всесвітній виставці художників кіно і театру разом з ескізами його декорацій до кінофільму «Коли починається юність».

Був членом Національних спілок художників і кінематографістів України.

Помер 3 березня 2001 р. с. Літки Київської області.

Оформив кінокартини: «Діти сонця» (1956), «Ластівка»,...::::::::::::::::читати далі

Жукова Алла Євгенівна (11 березня 1925, Київ, УРСР — 3 січня 2016^[13], Київ, Україна) — український кінознавець. Кандидат мистецтвознавства (1953). Лауреат премії Спілки кінематографістів УРСР (1978)^[14].

Народилася 1925 року в Києві в родині службовця. Закінчила філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1949) та аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (1952). Була старшим науковим співробітником відділу кінознавства (1952–1984).::::::::::::::::читати далі

Каринська Варвара Андріївна (Каринська Барбара) ( англ. Barbara Karinska; * 3 жовтня 1886, Харків — † 18 жовтня 1983, Нью-Йорк) — американська дизайнерка одягу, авторка сценічних костюмів для кіно та балету, зокрема, співавторка сучасної балетної пачки, загальноприйнятої у світі.

Володарка премії «Оскар» (1948) за дизайн костюмів для фільму «Жанна д'Арк».

Народилася в сім’ї харківського купця-мільйонера Андрія Яковича Жмудського (третя з 10 його дітей, найстарша донька).

З дитинства захоплювалася вишиванням.

Вивчала право в Харківському університеті.

1908 — вийшла заміж за Олександра Мойсеєнка, сина іншого заможного харківського промисловця, але її чоловік помер 1909 року, через кілька місяців після народження їхньої доньки Ірини. .::::::::::::::::читати далі

Що українець Йосип Тимченко презентував свій кінопроєктор двома роками раніше за братів Люм'єр.

Kino-teatr.ua — найбільший кінопортал України. Сайт функціонує з 2000 року. Шеф-редактор порталу «Кіно-театр.ua» — Олексій Першко. Він входить до складу прокатної комісії Держкіно та українського оскарівського комітету. Був членом журі другого Одеського міжнародного кінофестивалю, членом журі української панорами кінофестивалю Молодість.

Станом на 17.04.2011 сайт містить інформацію про 5 600 фільмів, 3 800 акторів, та про кінотеатри України. Кіно-театр.ua містить афішу, анонси, рецензії і рейтинги фільмів. На порталі щодня публікуються свіжі новини зі світу кіно, як місцеві, так і міжнародні. Особливістю порталу також є найбільша кіноафіша, яка покриває всі регіони України. З 2010 року на сайті підключено сервіс онлайн-продажу квитків у кінотеатри Києва, згодом цей сервіс був поширений на інші кінотеатри України. Також сайт містить щотижневі огляди касових зборів українських кінотеатрів, який використовується як джерело для публікацій багатьох ЗМІ. Додатково для відвідувачів порталу є можливість залишити рецензію, відгук або взяти участь у конкурсі. .::::::::::::::::читати далі

Україна • Портал:Українська діаспора • Портал:Українська повстанська армія • Портал:Українська мова • Портал:Українське мистецтво • Портал:Українська література • Портал:Сучасна українська література • Портал:Український кінематограф • Портал:Українська музика • Портал:Український рок • Портал:Український спорт • Портал:Українська наука • Портал:Географія України