Охримович Василь Остапович

Василь Охримович
Народився	24 травня 1914(1914-05-24) Львів, нині Україна
Помер	19 травня 1954(1954-05-19) (39 років) Київ, нині Україна ·Страчений за вироком радянського трибуналу
Громадянство	ЗУНР →  Українська держава (1941)
Національність	українець
Діяльність	політик
Відомий завдяки	український військовий і політичний діяч,
Alma mater	HU Berlin
Знання мов	українська, латина, німецька і польська
Посада	член УГВР та ЗП УГВР
Військове звання	майор-політвиховник УПА
Партія	ОУНР
Нагороди

Василь Остапович Охримович (псевдо: «Павелко», «Філософ», «Охало», «Бард», «Кузьма», «Пилип», «Грузин», «Далекий», «Дальній», «Чужий») (24 травня 1914, м. Львів — 19 травня 1954, м. Київ) — український військовий і політичний діяч, крайовий провідник ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ) (з вересня 1943), член УГВР, ЗП УГВР, ЗЧ ОУН. Майор-політвиховник УПА.

Лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу.

Біографія[ред. | ред. код]

Проживав у селах Дичків (нині Тернопільського району) і Мильне (нині Зборівського району Тернопільської області), де служив парохом батько.

Боротьба в міжвоєнній Польщі[ред. | ред. код]

Член УВО, ОУН (1932).

У 1931 році Василя Охримовича заарештували й ув'язнили за політичну діяльність. У 1933 році знову заарештовано і виключено з Тернопільської гімназії товариства «Рідна Школа» (Тернопіль). Навчання продовжив у гімназії при Львівській духовній семінарії.

Наступний арешт відбувся в 1935 році, після чого Василь Охрімович поміщений у концтабір Береза Картузька. Після арешту в 1937 році, коли поляки проводили масовану атаку на ОУН, 11 березня 1938 року засуджений до 8 років ув'язнення.

Боротьба в часи Другої світової війни[ред. | ред. код]

Після нападу Німеччини на Польщу у вересні 1939 року втік із тюрми. Закінчив юридичний факультет Берлінського університету (1940).

Був членом Українського Центрального Комітету (УЦК) в Кракові.

Під час розколу в ОУН (1939—1940) став на бік С. Бандери. Працював у канцелярії Військового штабу ОУН(б), навчався на курсах підготовки командного складу.

У липні-серпні 1941 був головою (старостою^[1]) Обласної Управи Тернопільської області, а згодом перейшов у підпілля. У 1942 році був одним із керівників школи підготовки підпільних кадрів ОУН для роботи у східних областях України.

Брав участь у І-ій, ІІ-ій (квітень 1942) і ІІІ-ій (лютий 1943) конференціях ОУН. Остання відбулася під Олеськом і там обговорювалось питання збройного виступу проти німців. Миколу Лебедя було звинувачено в слабій підтримці створення збройних формувань ОУН на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ), після чого він у квітні 1943 подав у відставку, а 13 травня 1943 обрано нове керівництво Проводу ОУН куди увійшли: Роман Шухевич, Дмитро Маївський, Зиновій Матла. Вони звільнили Михайла Степаняка, прихильника М.Лебедя з посади Крайового провідника ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ) і від вересня 1943 ним став Василь Охримович.

Пізніше він став також членом Проводу ОУН, брав участь в ІІІ-му Надзвичайному Великому зборі ОУН (серпень 1943). Був членом комітету зі створення Української Головної Визвольної Ради — об'єднаного політичного і військового центру, фактично підпільного парламенту і уряду України, Установчі збори якої відбулися 11-15 липня 1944 року поблизу сіл Недільна та Сприня на Самбірщині і де Охримович був обраний членом першого складу УГВР.

Від 1946 — в еміграції у Західній Німеччині. Підтримував тісні контакти з підпільним рухом на батьківщині.

Протягом 1946—1951 — член Закордонного Представництва УГВР (ЗП УГВР), член Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН) (до 1948).

Повернення в Україну, полон і страта[ред. | ред. код]

19 травня 1951 Василь Охримович десантований на Дрогобиччині для координації дій українського підпілля. Зумів зустрітися з Головним командиром УПА Василем Куком і вести деякий час роботу у підпіллі, очолюючи в цей період ОУН Карпатського краю, але 6 жовтня 1952 був захоплений агентурно-бойовою групою МДБ між селами Вишнів і Журавеньки Букачівського району Станіславської області.^[2] Після чого був перевезений до Києва.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953, протягом 114 днів практично «першою» особою в Радянському Союзі був Лаврентій Берія, який планував розпочати серйозні політичні реформи, що торкались, в тому числі, і подій в Західній Україні. Тому, за його наказом, до Москви привезли керівника розвідки ЗП УГВР Василя Охримовича, через якого чекісти намагалися вийти на націоналістичне підпілля, щоб переконати у недоцільності подальшої боротьби. З цією самою метою до тодішньої столиці СРСР із сибірського заслання привезли сестер Бандери, із Володимирської в'язниці — Президента УГВР Кирила Осьмака, а також митрополита Йосифа Сліпого, якого також намагались використати для розв'язання західноукраїнської проблеми.

26 травня 1953 року на засіданні Президії ЦК КПРС ухвалено постанову «Питання західних областей Української РСР». Але через місяць 26 червня Берія був заарештований, звинувачений в шпигунстві на користь англійської розвідки, в підтримці українських буржуазних націоналістів і т. д. і страчений. Після цього продовжилось застосування старих, перевірених методів боротьби з українськими повстанцями, а Василь Охримович, після відмови співпрацювати з органами МДБ, був приречений. Після слідства і тривалих допитів він був засуджений військовим трибуналом Київського військового округу до розстрілу. Страчений у березні 1954, (за іншими даними 19 травня 1954).

Див. також[ред. | ред. код]

• † Мартиролог загиблих діячів ОУН та УПА †

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

• Грещук Г., Мельничук Б. Охримович Василь Остапович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005. — Т. 2 : К — О. — С. 702. — ISBN 966-528-199-2.
• Камінський А. Василь Охримович: Біографічний нарис. — Торонто; Нью-Йорк-Лондон, 1999.
• Шаповал Ю. І. Охримович Василь Остапович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 708. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.

Посилання[ред. | ред. код]

• Охримович Василь // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1265. — 1000 екз.
• Василь Охримович (24.5.1914 — 19.5.1954)
• Чи був Лаврентій Берія українським націоналістом?^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Охримович Василь Остапович^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• К.Бондаренко. «А. КАМІНСЬКИЙ. ВАСИЛЬ ОХРИМОВИЧ.»
• А. П. Паршев, В. П. Степаков Когда началась и когда закончилась Вторая мировая. Гл.1. Партизанская война на Западной Украине в 1944-52 гг. (рос.)

п о р Керівництво українських державницьких структур (1940-ві — 1950-ті) Українське Державне Правління (з 30.06.1941) Голова та керівник ресорту соціальних реформ — Ярослав Стецько Перший заступник голови і міністр здоров'я — Мар'ян Панчишин, заступники— Роман Осінчук, Олександр Барвінський Другий заступник голови — Лев Ре́бет Міністр оборони — Всеволод Пе́трів, заступники — Роман Шухевич та Олекса Гасин Міністр внутрішніх справ — Володимир Лисий, заступник — Кость Паньківський Міністр державної безпеки — Микола Лебедь Міністр зовнішніх справ — Володимир Стахів, заступник — Олександр Марітчак Міністр справедливості (судове міністерство) — Юліян Федусевич, заступник — Богдан Дзерович Міністр народного господарства — Юліян Павликовський, держсекретарі — Дмитро Яців та Роман Ільницький Міністр сільського господарства — Євген Храпливий Міністр фінансів — Ілярій Ольховий Міністр лісництва — Андрій Пясецький Міністр освіти і віровизнання — Володимир Радзикевич Міністр інформації та пропаганди — Олесь Гай-Головко, держсекретарі — Осип Позичанюк, Ярослав Старух Міністр політичної координації — Іван Климів Міністр пошти і телеграфу — Н. Мороз Начальник державної канцелярії — Михайло Росляк Комісар Української народної міліції м.Львова — Євген Врецьона Заступник референта СБ — Іван Равлик Українська Головна Визвольна Рада (з 11-15 липня 1944) Учасники 1-го Великого Збору Кирило Осьмак — Президент УГВР, Іван Вовчук — Третій віцепрезидент УГВР, Ростислав Волошин — Генеральний секретар внутрішніх справ УГВР, о. Іван Гриньох — Другий віцепрезидент УГВР, Микола Дужий — Секретар Президії УГВР (з 12 вересня 1944 — в.о. Президента), Микола Лебідь — Генеральний секретар закордонних справ УГВР, Омелян Логуш — член ЗП УГВР, Катерина Мешко, Василь Мудрий — Перший віцепрезидент УГВР, Зенон Пеленський — член Президії УГВР, Йосип Позичанюк — 1-й Голова Бюро інформації УГВР (15.07.1944 — †22.12.1944) Василь Потішко — член ЗП УГВР, Мирослав Прокоп — член Президії УГВР, Дарія Ребет — член Президії УГВР, Павло Турула — член ЗП УГВР, Петро Чуйко — співпрацівник при УГВР і ЗП УГВР, Лев Шанковський — член ЗП УГВР, Павло Шумовський — член ЗП УГВР, Роман Шухевич — Голова Генерального секретаріату УГВР. Ярослав Біленький — Генеральний суддя УГВР. Дали згоду на членство в УГВР, але не змогли взяти участь у Зборі: Іван Багряний — член УГВР, Євген Врецьона — член ЗП УГВР, о. Микола Галянт — член УГВР, о. Олександр Малиновський — член УГВР, Василь Охримович — член УГВР і ЗП УГВР (1946 — 1951), Кооптовані члени УГВР: Осип Дяків-«Горновий» — заст.голови Генерального Секретаріату (друга половина 1950 — †28.11.1950) проф.«Г.Зелений» — член УГВР (1949), Василь Кук — заст.голови, і згодом Голова Генерального Секретаріату УГВР, Петро Федун-«Полтава» — 3-й Голова Бюро інформації УГВР (1946 — †23.12.1951) і заст.голови Генерального Секретаріату УГВР, о. Микола Хмільовський — член УГВР, Ніл Хасевич — член УГВР (1949 — †4.03.1952); Роман Кравчук-«Петро» — член УГВР (1950 — †21.12.1951), президент УГВР (1951). Михайло Дяченко-«Марко Боєслав» — член УГВР (1950 — †23.02.1952); Українська Повстанська Армія Роман Шухевич (травень 1943 — †5.03.1950) • Василь Кук (липень 1950 — арешт 23 травня 1954) Головний Військовий Штаб (ГВШ УПА) Дмитро Грицай-Перебийніс (січеь 1944 — † грудень 1945) • Олекса Гасин-Лицар (січень 1946 — † 31.01.1949) УПА-Північ Дмитро Клячківський-«Клим Савур» (1944 — †12.02.1945) • Михайло Медвідь-«Карпович-Крем'янецький» (лютий 1945 — †4.06.1945) • Іван Литвинчук-«Дубовий» (1945 — †19.01.1951) УПА-Захід Олександр Луцький-«Андрієнко» (липень 1943 — серпень 1944) • Василь Сидор-«Шелест» (вересень 1944 — †14.04.1949) УПА-Південь Омелян Грабець-«Батько» (літо 1943 — †10.06.1944) • Василь Кук-«Леміш» (червень 1944 — ) УПА-Схід Командир не призначений СБ ОУН Микола Лебедь (березень 1940 — березень 1941) • Микола Арсенич (березень 1941 — †23 січня 1947) • в.о. Ярослав Дякон (січень 1947 — †9 листопада 1948)