Чернецтво

	Чернецтво
	Чернецтво у Вікісховищі

Черне́цтво — частина (т. зв. чорного) духовенства, складається з ченців, черниць або монахів, монахинь (грец. монахос — самітник). Це особи, які, відмовившись від світського життя, перебувають у спеціальних гуртожитках, монастирях, скитах-лаврах або в цілковитому усамітненні. Вони посвячуються на службу Богові, прагнучи до досконалості життя і віддаючися молитві та покаянню, а ради нього також служінню ближнім, виконуючи діла милосердя (сиротинці, школи, шпиталі й взагалі опіка над хворими, доми для старших осіб, пастирське служіння тих ченців, які приймають свячення).

Православне чернецтво[ред. | ред. код]

Докладніше: Чернецтво в православ'ї

Чернець зрікається родинного життя і перебуває у безженстві (так звана обітниця-приречення чистоти), приймаючи невибагливе і вбоге життя (обітниця убозтва). Однак, не всі ченці, зокрема на сході, складали формальне приречення-присягу на «обітниці». Побут ченців і зобов'язання регулюються чернечим уставом, в Україні зазвичай студитським і василіянським. Залежно від чину ченці носять спеціальний, переважно чорний одяг. При постриженні (посвяченні), що має три ступені, чернець дістає, звичайно, нове ім'я, що підкреслює зміну попереднього життя, хоч це тепер, зокрема в католицькій церкві, не обов'язкове. Світські особи, що готуються стати ченцями, звуться послушниками, вони живуть у монастирях, де виконують різні послуги («послухи») при богослужбах, у господарстві, на монастирських підприємствах. Частина ченців (у Католицькій Церкві більшість) залишається в контакті зі світом: працюють активно в пастирстві, очолюють парафії, обслуговують шпиталі, школи, притулки, працюють у науці тощо.

Чернечий стан сам собою не включає жодних свячень, і давніше, зокрема на Сході, свячення приймало тільки невелике число: ті, що були потрібні до духовної обслуги в самих монастирях і їхніх церквах. Такі ченці із свяченням (диякони, ієреї, єпископи) творять так зване «чорне» духовенство. Загал чернецтва перебуває у монастирях, де вони отримують усе потрібне, а свою працю віддають на користь монастиря. У деяких монастирях на Сході, зокрема не католицьких, частина ченців сама дбає про свої щоденні потреби, збираючися разом тільки на спільні моління, й тому зберігає свої добра і ними адмініструє. Ті ченці працюють у рільництві, обслуговують майстерні, школи, шпиталі, беруть жваву участь не тільки в богослужбах, але й у душпастирстві. Довгий час вони були єдиними носіями освіти й культури, мистецтва.

В Україні давніше існувала й нечисленна група мандрівних ченців, що, шукаючи або вдосконалення, або кращих умов життя^{[перевірити]}, не жили в одному монастирі, а мандрували з одного до іншого.

Чернецтво (монастирська «братія») підлягають ігуменові («зверхник» грецькою мовою), якого вони обирають; виборні бували також інші чернечі пости. Великі монастирі очолювали звичайно архімандрити, що їх у давнину обирали з участю світських, а пізніше їх здебільше призначали тільки світськими (правом подавання) та вищою духовною владою. На Сході, всі монастирі були незалежні один від одного й підпорядковувалися місцевому єпископу; федерації, еґземпції та ставропігії прийшли значно пізніше.

:Див. також: Схима

Чернецтво в Україні[ред. | ред. код]

Докладніше: Чернецтво в Україні

В Україні чернецтво з'явилося з початком християнства; є відомості, що при Десятинній церкві існував монастир уже у X ст. та що 1017 згорів Софійський монастир. З 1062 року в Києві існувала велика громада ченців у Печерському монастирі, а у XII ст. в Києві вже було 17 монастирів. За княжих часів усі митрополити та єпископи в українській церкві традиційно були з-поміж ченців і мали вплив на світські справи. У XVI–XVII ст., з поширенням права подавання, на монастир мали великий вплив світські особи. Призначення ігуменів та архімандритів відбувалося тоді часто поза церковною зверхністю, і сторонні особи використовували майно монастирів, збіднювали ченців та вносили заколот у їхнє життя. Суперництво, напади, сутички знижували духовний рівень чернецтва, хоч і тоді окремі ченці й чернечі громади були центрами релігійного і культурного життя. У монастирях працювали визначні богослови і письменники (Мелетій Смотрицький), а у ченці постригалися члени княжих й інших визначних родів; так, у кінці XVI ст. стали ченцями: князь Димитрій Зубровицький, Олександер Санґушко, Іван Тишкевич; у монастирі перебувала мати гетьмана Івана Мазепи Марія Магдалина. Українські ченці прислужилися освіті сусідніх країн, зокрема у першій половині XVIII ст. — Росії, наприклад, ієрархи Стефан Яворський чи Теофан Прокопович, що залишили слід у літературі й богословії. Чернечі громади ставали центрами культури вже з самого початку заснування таких монастирів як Києво-Печерська та Почаївська лаври, Дерманський монастир. У XVII ст. заснувалися такі чернечі громади, як Манявський скит (1611), монастирі Густинський (1612), Богоявленський у Києві (1615), Мгарський у Лубнах (1619).

У XIX ст., коли українське чернецтво у межах Російської імперії було русифіковане, національно-культурну діяльність провадили у Галичині і на Закарпатті греко-католицькі ченці, й деякі з їхніх монастирів (у Жовкві й Мукачеві) стали визначними культурно-освітними і релігійними центрами. У Бучацькому, Лаврівському, Дрогобицькому монастирях ЧСВВ ченці мали школи. У монастирі св. Онуфрія у Львові зберігалася бібліотека з цінними рукописами, василіянський архів та картинна галерея.

Перед Жовтневим переворотом 1917 року на Українських землях у межах тодішньої Російської імперії було 129 чернечих громад (чоловічих 81 і жіночих 48), які об'єднували близько 17 000 ченців (10 000 жінок і 7 000 чоловіків).

У 1918–29 роках більшість монастирів у СССР було ліквідовано. За Другої світової війни 1941–44 років на центральних і східних українських землях були чинними 16 монастирів. У 1946 році в усьому СССР діяли 104 монастирі; у 1949 році було 4 886 ченців; це число зменшилося 1959 року до 47 монастирів (за Російської імперії їх було 910) з 2 836 ченцями. У 1960-х роках почалося знову переслідування чернецтва, 1963 року закрито Києво-Печерську лавру. На початку 1970-х років в СССР залишилося тільки 16 монастирів з 1273 ченцями, у тому числі 75 % жінок. В Україні 1970 року було 9 монастирів (7 жіночих і 2 чоловічих) з 840 ченцями, зокрема 600 черниць. Більшість ченців — це старші віком люди (понад 65 років) з початковою освітою, рідко з середньою, і тільки 4 були кандидатами богослов'я. Перешкоди на поповнення молодих кандидатів у ченці створювала сама московська патріархія; вона заборонила приймати у ченці осіб, молодших від 30 років. 1964 року за антисовіцьку діяльність вигнано з Почаївської лаври багато ченців.

Чернецтво в Українській католицькій церкві набрало дещо відмінної структури і розвинуло багатогранну церковно-культурну діяльність. Поза Україною тепер діє 6 чоловічих і 5 жіночих чинів-згромаджень та один інститут катехиток, до них зближений.

Титул «чин» мають василіяни, студити, східні гілки бенедиктинців та францісканців й сестри василіянки. Всі інші, які постали за останнє століття, звуться згромадженнями. І чини, і згромадження централізовані на зразок західного чернецтва: всі вони включені також до активного душпастирського життя поза монастирями, за винятком суто замкненого монастиря сестер василіянок у Північній Америці, в Асторії. Ті, що поширилися на більше країн, поділені на провінції, які підлягають провінційним настоятелям (протоігуменам тощо), а всім чином-згромадженням керує головний настоятель (протоархимандрит, архімандрит, генеральний тощо). Разом з радою їх обирають на різний час. З минулого століття нема вже доживотних архімандритів-настоятелів одного монастиря. До чернецтва допускаються ті, що відбули першу пробу — новіціят, який триває 2–3 роки, і то з 18-літнього віку. Друга проба-школа триває звичайно 6 років, по яких кандидат може бути допущений до остаточних приречень, так званих вічних обітів, а в чинах — до так званої професії тих обітів; тільки після них можна приймати будь-які свячення. До минулого століття лише з ченців обирали єпископів Української католицької церкви.

1939 року в УКЦ було близько 70 чоловічих чернечих осідків і понад 1 000 ченців та понад 200 жініночих монастирів з понад 1 400 сестер-черниць. Тепер поза Україною є 53 чоловічі чернечі доми; всіх ченців 725, зокрема близько 300 в Україні та 218 жіночих монастирів і близько 2400 всіх черниць, зокрема близько 800 в Україні. Близький до них посвятою і працею Інститут катехиток у Бразилії має 6 осідків і понад 100 членів.

Сучасний стан чернецтва[ред. | ред. код]

Сучасний стан чернецтва в діяспорі й в Україні (приблизні числа):

Василіяни — найстарший чин, централізований 1617 року, який у XVIII ст. нараховував 178 монастирів і 1 225 ч., у тому ч. 944 священників. До 1939 року мав 49 монастирів і 686 ч., тепер — 39 чернечих осідків і бл. 500 ченців, у тому ч. бл. 200 в Україні;
Студити були відновлені на поч. XX ст., 1939 року мали 10 чернечих осідків і 225 ч., тепер 2 доми і бл. 20 ч. у діяспорі та бл. 100 в Україні;
Редемптористи — сх. гілка, яку 1913 року заснував митр. А. Шептицький з гол. метою — місії для народу. 1939 року вони мали 9 домів з 151 ченцями, тепер — 6 чернечих осідків і близько 60 ченців та близько 100 в Україні.
Салезіяни — це сх. гілка, існує з 1930 року. Мають тепер один осідок і бл. 20 ч.;
Франціскани — сх. гілка, існує з 1945 року. Мають 1 дім і бл. 10 ч.;
Бенедиктинці, сх. гілка, заснована в Пітсбурзькій єпархії з 1948 року. Мають 1 монастир і бл. 15 ч.;
Сестри Василіянки мають головне завдання — виховання молоді. Перед війною мали 26 домів і бл. 300 черниць; тепер — 65 домів і бл. 800 сестер, у тому ч. бл. 350 в Україні;
Сестри Служебниці, діють з 1892 року, опікуються вихованням дітей (сиротинці, школи тощо) та хворими. 1939 року мали 124 осідки і 711 сестер; тепер — 125 чернечих домів та понад 1 000 сестер, у тому ч. понад 300 в Україні;
Сестри св. Анни, діють з 1930 року в Бразилії, завдання — виховання молоді і діла милосердя. Мають 11 чернечих домів і бл. 80 сестер;
Сестри місіонерки Божої Матері діють з 1944 року у сфері виховання молоді і поширення доброї преси. Мають З доми і бл. 20 сестер;
Йосифітки, існують з 1894 року для опіки над хворими і старшими. 1939 року мали 25 домів і бл. 100 сестер, тепер — 14 осідків і бл. 60 черниць;
Йосафатки діють з 1911 року. 1939 року мали 10 домів і бл. 40 сестер; Студитки існують з 1921 року. 1939 року мали 7 домів і 71 сестру; Мироносиці існують з 1910 року для опіки над хворими й адорації Найсвятіших Тайн. 1939 року мали 3 доми і 94 сестри;
Сестри св. Родини існують з 1912 року для опіки над хворими і церквами. 1939 року мали 8 чернечих осідків і бл. 50 сестер;
Сестри св. Вінкентія, сх. гілка зах. згромадження, працюють у шпиталях. 1939 року мали 3 осідки і 80 сестер;
Катехитки Серця Христового існують з 1940 року в Бразилії для поширення світського апостоляту між народом. Вони не є черницями, але посвятою і працею дуже до них зближені. Мають 6 домів і понад 100 членів.

На українських землях після Другої світової війни були закриті всі українські католицькі чернечі осідки, а ченців і черниць розігнано. Багато з них ще залишилося в живих, і в рамках можливостей далі продовжують свою діяльність, маючи також і молодих, які їм допомагають.

Лаври в Україні[ред. | ред. код]

Православна церква[ред. | ред. код]

Києво-Печерська лавра[ред. | ред. код]

Докладніше: Києво-Печерська лавра

Києво-Печерська лавра — православний монастир, заснований у 1051 році монахами Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої княжої резиденції Берестово поблизу Києва.

Чернецтво з гори Почаївської[ред. | ред. код]

Докладніше: Почаївська лавра

Почаївська лавра — одне з найсвятіших мальовничих місць на території Західної України, яке також має цікаву багатовікову історію.

Чернецтво на горі Почаївській йде корінням у давні часи Хрещення Русі: за першопрестольним Києвом Волинь вважалася найдавнішою серед християнських земель на Русі. Після свого хрещення, рівноапостольний князь Володимир привів на Волинь грецьке і болгарське духовенство і взявся за хрещення сіл та міст.

Святогірська лавра[ред. | ред. код]

Докладніше: Святогірська лавра

УГКЦ[ред. | ред. код]

Унівська Лавра[ред. | ред. код]

Докладніше: Унівська лавра

Свято-Успенська Унівська Лавра Студійського уставу — один із найдавніших монастирських комплексів України, центральна обитель Галицької єпархії впродовж XIV–XVIII ст.ст., осередок чернечого життя монахів Студійського уставу, унікальний архітектурний ансамбль-пам'ятка.

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Н. О. Сінкевич. Чернецтво [Архівовано 13 березня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 500. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Чернецтво

Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
Косак М. Шематизм Провінції св. Спасителя ЧСВВ в Галиції … і короткий погляд на монастир і монашество руске. Л. 1867
Терновский Ф. Излишние малороссийские монахи конца 18 ст. КСт., 1882
Goetz Z. Das Kiever Höhlenkloster als Kulturzentrum des vormongolischen Russlands. Пассау 1904
Денисов Л. Православные монастыри Российской империи. М. 1908
Войнар М. Василіяни в укр. народі. Нью-Йорк 1955
Smolytsch I. Russische Mönchtum. Entstehung, Entwicklung und Wesen. 988—1717. Вюрцбурґ 1958
Цьорох С. Погляд на історію та виховну діяльність монахинь Василіянок. Рим 1964
Великий А. Нарис історії Згромадження СС Служебниць П. Н. Д. М. Рим 1968
Oriente Cattolico. Cenni e statistiche. Citta del Vaticano. 1974
Blazejovskyj D. Byzantine Kyivan Rite Metropolitanes, Eparchies a. Exarchates. Nomenclature a. statistics. Рим 1980
Ваврик М. Нарис розвитку й стану Василіянського Чину 17 — 20 ст. Рим 1980
Каталог Сестер Чину св. Василія Великого. Рим 1983
Catalogus Ordinis Basiliani S. Josaphat. Рим 1983.

Посилання[ред. | ред. код]

Чернецтво [Архівовано 4 грудня 2020 у Wayback Machine.] // Українська Релігієзнавча Енциклопедія

Чернецтво
Чернецтво у Вікісховищі