Любомир Левчев

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Левчев.
Любомир Левчев
Любомир Спиридонов Левчев
Ім'я при народженні болг. Любомир Спиридонов Левчев
Народився 27 квітня 1935(1935-04-27)
Троян, Третє Болгарське царство
Помер 25 вересня 2019(2019-09-25) (84 роки)
Софія, Болгарія
Поховання Центральний цвинтар Софіїd
Громадянство Болгарія Болгарія
Діяльність поет, прозаїк
Alma mater Софійський університет Святого Климента Охридського
Мова творів болгарська
Роки активності 1957—2019
Жанр лірика, роман, есей
Членство Q2695853? і Спілка болгарських письменників
Партія Болгарська комуністична партія
У шлюбі з Dora Bonevad
Діти Владимир Левчев
Нагороди
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Любоми́р Спиридо́нов Ле́вчев (болг. Любомир Спиридонов Левчев; 27 квітня 1935(19350427), Троян, Болгарія — 25 вересня 2019, Софія, Болгарія) — болгарський поет і прозаїк.

Дійсний член Європейської академії мистецтва, науки і культури (Париж, Франція). Удостоєний багатьох міжнародних нагород, зокрема золотої медалі Французької академії за поезію і почесного звання «Лицар поезії» (1985). Член-засновник Європейської академії поезії (Люксембург). Почесний доктор Єльського університету (США). Член Міжнародного літературного фонду (Москва). Батько поета Владимира Левчева і художниці Марти Левчевої. Був одружений з художницею Дорою Боневою.

Біографія[ред. | ред. код]

Любомир Левчев народився 27 квітня 1935 року в Трояні. 1953 року закінчив гімназію в Софії й вступив на філософсько-історичний факультет Софійського університету. У 1957 році закінчив цей вищий навчальний заклад, здобувши спеціальність «Бібліографія і бібліотекознавство». У шкільні та студентські роки був секретарем комсомольських організацій. 1961 року вступив до Комуністичної партії Болгарії. З 1959 по 1963 рік працював інструктором Центрального комітету Димитровської комуністичної спілки молоді.

В 1961–1971 роках обіймав посаду редактора і головного редактора газети «Литературен фронт»[2]. З 1972 по 1975 рік був заступником голови Національної ради Вітчизняного фронту. Згодом став першим заступником голови Комітету культури. Голова Спілки болгарських письменників з 1979 по 1988 роки. Левчев належав до близького оточення Тодора Живкова — так званої мисливської партії, своєрідного неформального дорадчого штабу[3]. Був членом президії Національних зборів Республіки Болгарія, Всесвітньої ради миру та Європейської академії наук і мистецтв[4].

З 1975 по 1979 рік Левчев був першим заступником міністра культури Народної Республіки Болгарії. Голова Спілки болгарських письменників у 1979-1988 роках. Був депутатом Народних зборів Болгарії VI i VII скликань. Належав до членів Центрального комітету Болгарської комуністичної партії[5].

Любомир Левчев працював на радіо «Софія». З 1991 був власник і головний редактор міжнародного видавничого дому «Орфей», що публікує збірки поезії й видає однойменний журнал.

Любомир Левчев опублікував свою першу збірку поезій «Зорі — мої» у 1957 році. Загалом за кордоном вийшло 58 його перекладених книжок у 36 країнах. Автор трьох романів і сценаріїв фільмів «Мовчазні шляхи», «Загибель Александра Великого», «Солодке і гірке».

До сімдесятиліття поета вийшло у світ зібрання його творів у семи томах.

Твори[ред. | ред. код]

Поезія[ред. | ред. код]

  • «Звездите са мои. Стихотворения» (1957) — «Зірки — мої»
  • «Завинаги. Стихотворения» (1960) — «Назавжди»
  • «Позиция. Стихотворения» (1962) — «Позиція»
  • «Но преди да остарея. Стихотворения» (1964) — «Перш ніж постаріюся»
  • «Пристрастия. Стихотворения» (1966) — «Пристрасті»
  • «Обсерватория. Стихотворения» (1967) — «Обсерваторія»
  • «Рецитал. Стихотворения» (1968) — «Сольний концерт»
  • «Стрелбище. Стихотворения» (1971, 1974) — «Стрільбище»
  • «Дневник за изгаряне. Стихотворения» (1973, 1975) — «Щоденник на спалення»
  • «Звездопът. Поеми» (1973) — «Зірковий шлях»
  • «Свобода. Стихове» (1974) — «Свобода»
  • «Самосъд. Стихотворения из десет книги» (1975) — «Самосуд»
  • «Изход. Стихове» (1976) — «Вихід»
  • «Поздрав към огъня. Стихове» (1976, 1978) — «Вітання до вогню»
  • «Откъс. Стихове» (1980) — «Уривок»
  • «Заклинания. Стихотворения» (1981) — «Заклинання»
  • «Лък. Стихотворения» (1983) — «Лук»
  • «Самосъд'83. Стихотворения из четиринадесет книги» (1983) — «Самосуд-83. Вірші з чотирнадцяти книжок»
  • «Работническа кръв. Стихотворения» (1984) — «Робітнича кров»
  • «Бавен марш и други стихотворения» (1984) — «Повільний марш та інші вірші»
  • «Метроном. Стихове» (1986) — «Метроном»
  • «Седмата смърт. Стихове» (1989) — Сьома смерть""
  • «Отвъд. Стихотворения» (1994) — «По той бік»
  • «Небесен срив. Стихотворения» (1996) — «Небесне скинення»
  • «Пръстен от пръст» (1999) — «Перстень з праху»
  • «Селена» (2001) — «Селена»
  • «Вечерен акт» (2003)[6] — «Вечірній акт»
  • «Пепел от светлина» (2005) — «Попіл світла»
  • «Окончания» (2006) — «Закінчення»
  • «Кон със зелени крила» (2009) — «Кінь із зеленими крилами»
  • «Капризната игра на времената» (2010) — «Примхлива забава часів»
  • «Седемдесет и седем стихотворения» (2012) — «Сімдесят і сім віршів»
  • «В невидимата кула» (2014)[7]
  • «Самосън» (2017) — «Самосон»

На слова Левчева покладено пісні «Щоб я тебе прагнув» («Да те жадувам», рок-група «Сигнал») і «Після кохання» («След любов», композитор Александр Йосифов; ввійшла до альбома «Борис Гуджунов '78»).

Проза, есеї, мемуари[ред. | ред. код]

  • «Поетическото изкуство» (1986) — «Поетичне мистецтво»
  • «Убий българина». Роман (1988) — «Убий болгарина»
  • «Ти си следващият» — роман (2001) — «Ти наступний»
  • «Размисли за орфизма» — «Роздуми про орфізм»
  • «Писма от Ада. Есета». София: Стандарт, 2008, 262 с. — «Листи з Пекла»
  • «Панихида за мъртвото време» (2011)[8],[9],[10] — «Панахида по мертвому часі»

Нагороди[ред. | ред. код]

Міжнародні[ред. | ред. код]

  • Золота медаль за поезію від Французької академії, звання «Лицар поезії» (1985)
  • Медаль Асоціації венесуельських письменників (1985)
  • Премія імені Мате Залки (Росія, 1986);
  • Премія імені Бориса Полевого (Росія, 1986);
  • Велика премія від інституту імені Пушкіна[ru] та Сорбонни (1989);
  • Світова премія за містичну поезію «Фернандо Рієло»[11] (1993)
  • Орден «За заслуги» III ступеня (1997, Україна) — «за вагомий особистий внесок у розвиток українсько-болгарських відносин, популяризацію української літератури в Республіці Болгарія»[12]
  • Орден імені Володимира Маяковського, заснований Спілкою письменників у Євразії та Спілкою письменників і перекладачів Росії[13] (2009)
  • Літературно-громадська премія «Хай завжди світиш» (2009)
  • Премія «Золотий вінець», (2010)[14]
  • Літературна премія імені Вільяма Мередіта (США, 2013)[15]

Болгарські[ред. | ред. код]

  • Димитровська премія (1972)
  • Звання народного діяча мистецтва і культури[16] (1977)
  • Національна літературна премія Пеньо Пенева (1984)[17]
  • Почесний докторат Університету бібліотекознавства й інформаційних технологій (2005)[18]
  • З нагоди 70-ліття у 2006 році президент Георгій Пирванов нагородив Любомира Левчева орденом Орден «Стара планіна» I ступеня за «особливо великі заслуги перед Болгарією, за розвиток і популяризування болгарського мистецтва і культури»[19]
  • Почесний докторат Бургаського вільного університету (протокол № 3 від 12.05.2006)[20][21]
  • У 2008 році Любомир Левчев одержав національну премію імені Христо Данова за всю творчість загалом[22]
  • Почесне громадянство міста Смолян (2010)[23][24]
  • Національна літературна премія Івана Вазова (2013)[25]
  • Медаль імені Івана Вазова від Спілки болгарських письменників (2014)[26]
  • Почесне громадянство міста Софія (2015)[27][28]

Переклади українською[ред. | ред. код]

Зовнішні зв'язки[ред. | ред. код]

Вікіцитати містять висловлювання від або про: Любомир Левчев (болг.)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ Народни представители в Седмо народно събрание на Народна република България, ДПК «Димитър Благоев», 1977, с. 260
  3. ↑ «История на Народна република България: Режимът и обществото» / Ивайло Знеполски. — «Политическото развитие на България през 50-те – 80-те години на XX век». — София : «Сиела софт енд паблишинг», 2009. — С. 164. — ISBN 978-954-28-0588-5.
  4. ↑ Народни представители в девето народно събрание на Народна република България, Изд. Наука и изкуство, 1987, с. 285
  5. ↑ Протоколи на Политбюро и на ЦК на БКП. Архів оригіналу за 25 листопада 2015. Процитовано 23 листопада 2015.
  6. ↑ Анахіт Хачикян, Міні-репортаж із прем'єри "Вечірнього акту. «Култура», 21.03.2003 [Архівовано 04.03.2016, у Wayback Machine.]
  7. ↑ Марин Бодаков, «Ходене по буквите» [Архівовано 7 квітня 2014 у Wayback Machine.], в. «Култура», № 6 (2755), 14.012.2014
  8. ↑ «Самотата е работилницата на поета» [Архівовано 2016-03-05 у Wayback Machine.], інтерв'ю Валерія Велева. «Стандарт», 26 вересня 2011
  9. ↑ «Нито вълк, нито брат. Човек за човека е българин» [Архівовано 14 травня 2012 у Wayback Machine.], інтерв'ю Пенчо Ковачева. «24 часа», 19 листопада 2011
  10. ↑ Аглика Георгиева, "Левчев се изповядва в «Панихида на мъртвото време» [Архівовано 10 липня 2012 у Wayback Machine.]. «Новинар», 26 вересня 2011
  11. ↑ The Fernando Rielo World Prize for Mystical Poetry, Thirty-First Annual Award — Rules[недоступне посилання з липня 2019]
  12. ↑ Указ Президента України від 11 вересня 1997 року № 1003/97 «Про нагородження відзнакою Президента України — Орденом „За заслуги“». Архів оригіналу за 1 вересня 2019. Процитовано 5 жовтня 2019.
  13. ↑ "Левчев с орден «Маяковски» [Архівовано 16 вересня 2014 у Wayback Machine.], plovdiv-online.com, 31.07.2009
  14. ↑ «Струга уште еднаш ќе ја празнува поезијата», Невена Поповска, 19.08.2010 http://utrinski.com.mk/?ItemID=B95B0311D450CD46ABDE3BC8A4A75FD8 «Струга уште еднаш ќе ја празнува поезијата», Невена Поповска, 19.08.2010. {{cite news}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  15. ↑ Сайт Културни новини. Награда «Уилям Мередит» за Любомир Левчев. 26.05.2013. Архів оригіналу за 5 листопада 2013. Процитовано 26 серпня 2013.
  16. ↑ Указ № 800 від 23.05.1977. Обн. ДВ. бр. 43 від 03.06.1977
  17. ↑ "Лауреати на Националната литературна награда «Пеньо Пенев» [Архівовано 29 квітня 2013 у Wayback Machine.], сайт на Дом-музей «Пеньо Пенев» в Димитровград
  18. ↑ Почетни доктори на Бургаския свободен университет [Архівовано 15 липня 2014 у Wayback Machine.], сайт УніБІТ, 17.05.2005
  19. ↑ http://www.president.bg/news.php?id=2390&st=0 «Президентът връчи ордени на Любомир Левчев, Недялко Йорданов и Александър Морфов». Президентський сайт, 01.03.2006
  20. ↑ Почетни доктори на Бургаския свободен университет. Архів оригіналу за 15 липня 2014. Процитовано 12 квітня 2022.
  21. ↑ Веселин Максимов, Любомир Левчев — Доктор хонорис кауза на БСУ [Архівовано 6 березня 2016 у Wayback Machine.], Дарик Бургас, 05.12.2006
  22. ↑ Лауреати на националната награда Христо Г. Данов 2008 [Архівовано 19 листопада 2012 у Wayback Machine.], сайт міністерства культури Болгарії, 14 червня 2008 року
  23. ↑ «Любомир Левчев стана почетен гражданин на Смолян» [Архівовано 15 вересня 2014 у Wayback Machine.], smolyandnes.com, 21 май 2010 г.
  24. ↑ «Любомир Левчев — почетен гражданин на Смолян» [Архівовано 15 вересня 2014 у Wayback Machine.], в. «24 часа», 22 май 2010 г.
  25. ↑ Сайт "Факел". "Любомир Левчев е носителят на Вазовата награда". Архів оригіналу за 26 серпня 2013. Процитовано 26 серпня 2013.
  26. ↑ Рекорден брой награди раздаде СБП [Архівовано 22 грудня 2014 у Wayback Machine.], Преса Дейли.
  27. ↑ Решение № 243 по т. 49, обявено на 29.04.2015 [Архівовано 05.05.2015, у Wayback Machine.], сайт на Столична община
  28. ↑ Дневен ред на заседанието на Столичния общински съвет, проведено на 23 април 2015 г. [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.], сайт на Столична община
Перегляд цього шаблону
  Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
1950 — Єлисавета Багряна, Гйончо Белев, Павел Вежинов, Любомир Пипков, Стефан Савов, Петко Стайнов • 1951 — Павел Вежинов, Любомир Пипков, Веселин Стоянов, Стефан Савов, Андрей Гуляшки • 1952 — Димитр Димов, Димитр Методієв, Любомир Пипков, Богомил Райнов, Стефан Савов • 1953 — Васко Абаджієв • 1959 — Николай Гяуров, Димитр Іванов, Димитр Талев, Веселин Ханчев • 1960 — Димитр Ангелов, Валерій Петров • 1962 — Веселин Ханчев • 1964 — Димитр Методієв • 1966 — Николай Гяуров, Антон Дончев • 1969 — Богомил Райнов • 1971 — Павел Вежинов, Коста Цонев • 1972 — Любомир Левчев, Стойчо Панчев • 1974 — Михайло Суслов, Іван Юхновський • 1976 — Павел Вежинов, Тодор Живков • 1978 — Леонід Брежнєв • 1979 — Габрієль Гарсія Маркес, Минчо Минчев • 1980 — Коста Цонев • 1981 — Хосе Лопес Портільйо • 1983 — Микола Тихонов • 1984 — Дороті Годжкін, Хафез аль-Асад • 1986 — Невена Коканова, Леда Мілева, Станіслав Стратієв • 1989 — Жоржі Амаду
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Любомир_Левчев&oldid=40430924