Кіотський Імператорський палац

Кіотський Імператорський палац
яп. 京都御所
Тип goshod
королівський палацd
Засновник Імператор Коґон
Засновано 1331
Країна  Японія[1]
Розташування Kyoto Gyoen National Gardend
35°01′31″ пн. ш. 135°45′43″ сх. д. / 35.025278000028° пн. ш. 135.7622220000277764° сх. д. / 35.025278000028; 135.7622220000277764Координати: 35°01′31″ пн. ш. 135°45′43″ сх. д. / 35.025278000028° пн. ш. 135.7622220000277764° сх. д. / 35.025278000028; 135.7622220000277764
Наступник Токійський Імператорський палац
Вебсайт: sankan.kunaicho.go.jp/guide/kyoto.html

Мапа

CMNS: Кіотський Імператорський палац у Вікісховищі

Кіотський Імператорський палац (яп. 京都御所, きょうとごしょ, кьото ґосьо) — палац Імператора Японії в районі Каміґьо міста Кіото. Використовувався протягом 14 — середини 19 століття як резиденція Імператорів та Імператорського двору. Перебуває під контролем Управління Імператорського двору Японії.

Опис[ред. | ред. код]

Історія[ред. | ред. код]

Тронна зала Сісін

794 року, після перенесення японської столиці до Хей'ану, майбутнього Кіото, в північно-центральній частині міста було споруджено Хей'анський Імператорський палац. Впродовж 8 — 13 століття він неодноразово реставрувався через зношеність і пожежі. В таких випадках резиденцію Імператора переміщували у тимчасовий Імператорський палац[2], який влаштовувався у маєтках підданих. Кіотський Імператорський палац — це один з таких тимчасових палаців, який став постійним місцем проживання Імператора та його двору після остаточного занепаду Хей'анського палацу в 14 столітті[3].

Кіотський палац розташовувався на території малого палацу Цутімікадо[4]. Під час розколу Імператорського дому на північну і південну династії, він використовувався з 1331 року як резиденція Імператорів північної династії. Після об'єднання двох двох династій 1392 року, Кіотський палац став основним місцем перебування Імператорів Японії. Він двічі згорав дощенту у 1401 і 1443 роках, тривалий час не реставрувався через нестачу фінансів і остаточно занепав в ході самурайської смути Онін 14671476 років[3].

1569 року відбудову Кіотського Імператорського палацу почав регіональний володар Ода Нобунаґа, який захопив Кіото. Він звів основні монарші хороми, які займали невелику площу у 109,9м². Реставрацію продовжили його політичні наступники Тойотомі Хідейосі та Токуґава Ієясу, які розширили палац. Остаточно резиденція Імператора була завершена протягом 1620 — 1640-х років[3].

Кіотський палац неодноразово горів у 1653, 1661, 1673, 1708, 1788 роках. 1789 року голова сьоґунатського уряду Мацудайра Саданобу частково реставрував його, побудувавши декілька будівель у стилі Хей'анського палацу за проектом Урамацу Міцуйо. Попри це 1854 року Імператорський палац вкотре згорів і наступного року його знову повністю відреставрували. В такому вигляді палац зберігається дотепер[3].

Будівлі[ред. | ред. код]

Малий палац Коґосьо

Протяжність Кіотського палацу з півночі на південь становить 450 м, а з заходу на схід — 250 м[3]. Його територія огороджена білою стіною, що має шість воріт.

На півдні розташовані парадні ворота Кенрей, які виходять на південний двір, оточений трьома галереями: Сьомеймон, Ніккамон і Ґеккамон. В північній стороні двора стоїть головна тронна зала Сісін, а на північному заході від нього — помешкання монарха Сейрьо. На північному сході від зали знаходиться малий палац Коґосьо, Навчальна залао і зала Цуненоґоден. На сході від них розташовано Імператорський ставок. В північній частині Кіотського палацу знаходяться зали Імператриці, зали принців та принцес[3].

На південному сході від Кіотського палацу розташовано палац Імператриці-матері, що була збудована 1867 року, та палац екс-Імператора, збудований 1852 року. Разом із Кіотськимй палацом їх називають Кіотським Імператорським садом[5]. Його загальна площа становить 90 м². До середини 20 століття складовими саду були маєтки столичних аристократів та імператорської сім'ї, збудовані обабіч Імператорського палацу. Станом на 1994 рік з них збереглася лише садиба роду Рейдзен, яка занесенеа до списку цінних культурних надбань Японії[3].

Кіотський Імператорський палац щорічно відкритий для відвідання в першій декаді квітня та другій декаді жовтня. В інші дні палац можна відвідати за наявності особливого дозволу Управління Імператорського двору Японії[3].

Схема[ред. | ред. код]

1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
1. Ворота Кенрей (建礼門, けんれいもん, кенрей-мон) 14. Зала Сюнко (春興殿, しゅんこうでん, сюнко-ден)
2. Ворота Кенсюн (建春門, けんしゅんもん, кенсюн-мон) 15. Новий гараж (新御車寄, しんみくるまよせ, сін-мікурума-йосе)
3. Ворота Сакухей (朔平門, さくへいもん, сакухей-мон) 16. Кабінети міністрів (諸大夫の間, しょだいぶのま, сьодайбу-но-ма)
4. Ворота Коґо (皇后門, こうごうもん, коґо-мон) 17. Гараж (御車寄, みくるまよせ, сін-мікурума-йосе)
5. Ворота Сейсьо (清所門, せいしょもん, сейсьо-мон) 18. Трикабінет (御三間, おみま, о-міма)
6. Ворота Ґісю (宜秋門, ぎしゅうもん, ґісю-мон) 19. Цуненоґотен (常御殿, つねのごてん, цуне-но-ґотен)
7. Ворота Сьомей (承明門, しょうめいもん, сьомей-мон) 20. Зала відпочинку (御涼所, おすずみしょ, о-судзумісьо)
8. Ворота Нікка (日華門, にっかもん, нікка-мон) 21. Зала Сандай (参内殿, さんだいでん, сандай-ден)
9. Ворота Ґекка (月華門, げっかもん, ґекка-мон) 22. Квіткова зала (御花御殿, おはなごてん, о-хана ґотен)
10. Тронна зала Сісін (紫宸殿, ししんでん, сісін-ден) 23. Зала Імператриці (皇后宮常御殿, こうごうぐうつねのごてん, коґоґу цуне-но-ґотен)
11. Зала-помешкання Сейрьо (清涼殿, せいりょうでん, сейрьо-ден) 24. Садиба ароматів (飛香舎, ひぎょうしゃ, біґьо-ся)
12. Малий палац Коґосьо (小御所, こごしょ, ко-ґосьо) 25. Зала принців (若宮御殿, わかみやごてん, вакамія ґотен)
13. Навчальна зала (御学問所, ごがくもんじょ, ґоґакумон-сьо) 26. Зала принцес (姫宮御殿, ひめみやごてん, хімемія ґотен)

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. archINFORM — 1994.
  2. яп. 里内裏, さとだいり, сато-дайрі.
  3. а б в г д е ж и Кіотський Імператорський палац // Енциклопедія Ніппоніка: в 26 т. 2-е видання. — Токіо: Сьоґаккан, 1994—1997.
  4. яп. 土御門東洞院殿, つちみかどひがしのとういんどの.
  5. яп. 京都御苑, きょうとぎょえん, кьото ґьоен.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Кіотський Імператорський палац // 『日本大百科全書』 [Енциклопедія Ніппоніка]. — 第2版. — 東京: 小学館, 1994—1997. — 全26冊. (яп.)

  • Рубель В. А. Японська цивілізація: традиційне суспільство і державність. — К. : «Аквілон-Прес», 1997. — 256 с. — ISBN 966-7209-05-9.

Посилання[ред. | ред. код]