Етторе Бертоле Віале

Етторе Бертоле В'яле
італ. Ettore Bertolè Viale
Етторе Бертоле В'яле
Ім'я при народженні	італ. Ettore Bertolè Viale
Народження	25 листопада 1829 Генуя, Італія
Смерть	13 листопада 1892 Турин, Італія
Країна	Королівство Італія
Рід військ	Королівська армія
Звання	Генерал
Війни / битви	Перша італійська війна за незалежність, Друга війна за незалежність,
Нагороди	Кавалер Савойського військового ордену, Кавалер Великого хреста Ордену Святих Маврикія та Лазаря, Кавалер Великого хреста Ордену Корони Італії
Етторе Бертоле Віале у Вікісховищі

Етторе Бертоле В'яле (італ. Ettore Bertolè Viale; 25 листопада 1829, Генуя — 13 листопада 1892, Турин) — італійський генерал і політик.^[1][2]

Народившись у сім'ї з військовими традиціями (його батько та деякі брати також обрали військову кар'єру), він відвідував військову академію в Турині, яку закінчив у 1844 році.^[3] У вісімнадцять років був призначений молодшим лейтенантом, а наступного року став лейтенантом, вступивши до 16-го піхотного полку, з яким брав участь у Першій війні за незалежність.^[4][5]

Після закінчення війни він відновив навчання і став офіцером Генерального штабу, а потім брав участь у Кримській війні у званні капітана під командуванням 2-ї тимчасової бригади Генерального штабу. У 1859 році він брав участь у Другій війні за незалежність у званні капітана Генерального штабу, воюючи під командуванням генерала Манфредо Фанті^[6], який високо цінував та поважав його. Він брав участь у битві при Палестро та в битві під Маджентою, де отримав першу медаль «За військову доблесть» та хрест кавалера Савойського військового ордену. Також брав участь 16 серпня 1855 року в битві на Чорній річці під час Кримської війни.^[3][4]

Після Віллафранкського миру він став секретарем генерала Фанті, супроводжуючи його в кампаніях в Емілії та Тоскані. У 1860 році, коли генерал Фанті став військовим міністром, командувачем експедиції в Марке та Умбрія, а також начальником штабу короля в кампанії на Півдні, Етторе Бертоле В'яле був підвищений до підполковника та офіцера Савойського військового ордену. 13 червня 1861 року, обраний генеральним секретарем військового міністра, він став полковником.

У 1866 році, з наближенням Третьої війни за незалежність, він був призначений генерал-майором, посаду, яку він обіймав до 1874 року, коли став начальником штабу, а потім командувачем армійського корпусу в 1881 році, отримавши звання ад'ютанта Його Величності, а потім генерал-лейтенанта. Тим часом, у 1867 році, він став військовим міністром королівства, залишаючись на посаді до 1869 року. У 1881 році він також зайнявся політикою, ставши членом Палати депутатів, де залишався від округу Крешентіно протягом п'яти скликань (X-XIV). У 1887 році він сам став військовим міністром Королівства Італія.

Захворівши, у 1891 році він пішов з політичних посад і помер у Турині 13 листопада 1892 року, за дванадцять днів до свого 63-річчя.

	Орден Святих Маврикія та Лазаря[5][3]

	Орден Корони Італії[3]

	Савойський військовий орден[3]

	Срібна медаль «За військову доблесть»[7][4]

	Орден Франца Йосифа[3]

	Авіський орден[3]

	Орден Меджида (Османська імперія)[3]

	Орден Червоного орла (Королівство Пруссія)[3]

	Орден Карлоса III (Іспанія)[3]

	Орден Білого орла (Російська імперія)[3]

	Орден Лева і Сонця (Персія)[3]

	Орден Слави (Туніс)[3]

	Орден Почесного легіону (Франція)[5][3]

	Кримська медаль (Великобританія)[3]