Ежен Віолле-ле-Дюк

Ежен Віолле-ле-Дюк
Eugène Emmanuel Viollet-le-Duc фр. Eugène Viollet-le-Duc фр. Eugène Emmanuel Viollet Leduc[1]
прижиттєва карикатура на архітектора
Народження	27 січня 1814(1814-01-27) Париж
Смерть	17 вересня 1879(1879-09-17) (65 років) Лозанна, Швейцарія
Поховання	Bois-de-Vaux Cemeteryd
Країна	Франція
Діяльність	архітектор, письменник, архітектурний кресляр, мистецтвознавець, architectural historian, реставратор, castellologist, preface author
Праця в містах	Париж, Каркасон, Пуассі, Тулуза , Лозанна
Архітектурний стиль	неоготика, еклектизм
Найважливіші споруди	фортеця Каркасон, Мон Сен Мішель, собор Паризької Богоматері, замок Роктаяд,
Реставрація пам'яток	фортеця Каркасон, Мон Сен Мішель, Сен Дені,
Членство	Королівська академія мистецтв і Американська академія мистецтв і наук
Заклад	Національна вища школа красних мистецтв
Учні	Armand Cassagned
Нагороди	Королівська золота медаль (1864)
Батько	Emmanuel Louis Nicolas Viollet-le-Ducd
Брати, сестри	Adolphe Viollet-le-Ducd[2]
Діти	·Eugène-Louis Viollet-le-Ducd
Автограф
Ежен Віолле-ле-Дюк у Вікісховищі

Ежен Віолле́-ле-Дюк (фр. Eugène Emmanuel Viollet-le-Duc 27 січня, 1814, Париж — 17 вересня, 1879, Лозанна, Швейцарія) — уславлений французький історик і теоретик архітектури, реставратор низки середньовічних пам'яток архітектури, письменник, менше самостійний архітектор.

Ранні роки і пошуки себе[ред. | ред. код]

Ежен народився в Парижі в забезпеченій буржуазній родині. Батьки мали освіту і підтримували французькі культурні традиції, мати мала салон, котрий щосуботи могли відвідувати Сен Бьов, Луї Віте, Проспер Меріме (1803—1870), родич і художник Етьєн-Жан Делеклюз (1781—1863). Батько був інспектором палацових споруд^[3].

Хлопчика зі здібностями вважали вундеркіндом і всіляко заохочували до освіти і малювання, готували до кар'єри архітектора. Освітою вдома опікувався дядько-художник Етьєн-Жан Делеклюз, а потім школа Фонтене.

Юнак виробився в особистість з ліберальними поглядами і активною позицією. Звідси критичне ставлення до офіційної академії і академізму і навіть революційні пошуки. Відомо, що молодий Віолле-ле-Дюк брав участь у революційних подіях 1830 року на барикадах.

Молодик відмовився влаштовуватись на навчання у престижну на той час Школу красних мистецтв, а став учнем в архітектурній фірмі Ашиля Леклера.

Відвідини Італії і розчарування[ред. | ред. код]

Після недовгої праці помічником і учнем в архітектурній фірмі Ашиля Леклера багатий Віолле-ле-Дюк створив подорож до Північної Італії у 1831-1835 рр. і у Сицилію у 1836—1837 рр. Вихований на зростанні моди до готики і національного середньовіччя, на необхідності збереження архітектурних пам'яток як джерел національної ідентифікації після масових руйнацій часів революції 1789—1793 рр. Віолле-ле-Дюк сприйняв провінційну архітектуру Андреа Палладіо, Вінченцо Скамоцці і Сансовіно як копіювальну, несамостійну, безхарактерну. В цьому теж виявилась його гостра і розвинена індивідуальність. У власному листі з Північної Італії він запально писав :

Я відбув у Італію, переповнений поважних думок про Палладіо, котрим нас перегодували у (архітектурній) майстерні. Я не можу вам передати свого розчарування, коли я побачив (наочно) архітектуру цього майстра... Не соромлячись, я кажу, що знайшов Палладіо, Сансовіно і Віньйолу більш ніж нудними. Їх архітектура, на мій погляд, суміш античності і рококо, все це беземоційно і без характеру[4].

Які конкретно пам'ятки Палладіо чи Скамоцці викликали таку гостру реакцію, невідомо. Відомо, що творчий спадок Палладіо чи Віньйоли століттями був погано доглянутий в італійських князівствах, мав невиправдані добудови і потребував ремонтів. Запальний молодик-парижанин, однак, точно відчув настрій заспокоєності до байдужості італійських пам'яток, їх повінційність і орієнтацію на престижні зразки Стародавнього Риму. Історія французької архітектури, дійсно, набагато багатша на архітектурні образи, на типи храмів, на своєрідні зразки замків і їх дахів, декору і навіть небачених у Італії типів сходинок, ніж у Північній Італії. Важливою особливістю французької архітектури були також різноманітні настрої, що сповіщали готичні чи середньовічні споруди, що і підкреслив у власному листі Віоле-ле-Дюк.

Вже тоді він сформував для себе принцип, за котрим вбачав архітектуру як «напівнауку (інженерну справу), напівпочуття (або настрій)»^[5] .

Реставраційно-відновлювальна практика[ред. | ред. код]

• Абатство в місті Везле (базиліка Марії Магдалини)
• Сен-Шапель, Париж
• церква Сен-Жермен-л'Осерруа, Париж
• базиліка Сен Сернен, Тулуза, початок у 1844
• середньовічна споруда для бідних стедентів університету, Тулуза
• Ам'єнський собор початок у 1849
• Сент Луї , Пуассі
• Фортеця Каркассон, базиліка Святого Назарія там само, початок у 1858
• Замок П'єрфон, початок у 1858
• Палац римських пап, Авіньйон, початок у 1859
• Собор Паризької Богоматері, 1864
• Нотр Дам, Лозанна, Швейцарія

Теоретичні проблеми[ред. | ред. код]

Як діяча мистецтв і архітектора Віолле-ле-Дюка хвилювала проблема відсутності у 19 ст. власного великого стилю і власного характеру у будівництві. Він писав —

Невже дев'ятнадцятому ст. напророчено до самого його кінця не мати властивої йому архітектури ? Невже ця доба, така рясна відкриттями... залишить нащадкам лише копії (мав на увазі неоренесанс, необароко, неорококо). Чому це дев'ятнадцяте століття не має (властивої йому) архітектури ? Адже будують багато і повсюдно. В наших містах витрачають сотні мільйонів, між тим важко нарахувати лише декілька спроб правдивого і практично виправданого використання цих грошових сум, котрими ми розраховуємо.

Віолле-ле-Дюк як письменник[ред. | ред. код]

• Dictionnaire raisonné de l'architecture française du XIe au XVIe siècle(в перекладі «Словник французької архітектури з 11 до 16 ст.»), друк у 1854-1868 рр.
• «Бесіди про архітектуру», друк у 1858-1868 рр.
• «Словник французького меблярства», друк у 1858-1870 рр.
• «Історія одної фортеці» (Histoire d'une Forteresse)

Праця в галузі відновлення й реставрації пам'яток середньовічної архітектури наблизила його до вивчення особливостей національної середньовічної архітектури. З роками зміцніла можливість систематизації власних знань. Наслідком було створення монументального «Словника французької архітектури з 11 до 16 ст.» з описом пам'яток. В «Словнику…» (поширена тоді назва замінника енциклоедії) Ежен Віолле-ле-Дюк використав збірку власних замальовок, поземних планів, фасадів і розрізів середньовічних споруд, цікаві деталі і навіть власні реконструкції цих споруд. Увагу Віоле-ле-Дюка привернули не тільки споруди французького відродження (з помітними домішками середньовіччя), а і архітектура доби готики, а згодом і романської доби. Це помітно розширило межі вивчення історії архітектури окрім традиційно шанованих і престижних давньоримської античності і споруд італійського відродження.

Як фахівець по відновленню старовинних споруд він почав використовувати і середньовічні технології будівництва. Його проекти по відновленню середньовічних споруд сприяли зміцненню історичних стилів в будівельній практиці середини 19 ст. і, зокрема, стилістики неоготики.

Віолле-ле-Дюк як науковець[ред. | ред. код]

Вивченням середньовічної архітектури Ежен Віолле-ле-Дюк не обмежувався. Діячі мистецтва Франції діяльно сприяли вивченню, а головне, сприяли рятуванню різноманітних пам'яток національного і європейського середньовіччя, куди включили меблі, килими і арраси, різьблену слонову кістку, зразки старовинного шитва і ткацтва, деталі архітектурних споруд, середньовічні вітражі (навіть їх уламки) і стародавні надгробки. Ежен Віолле-ле-Дюк був на вістрі такого вивчення і його популяризації і пропаганди.

Віолле-ле-Дюк був не першим в цьому мистецько-рятувальному русі. Перші колекції середньовічної старовини виникають в збірках французьких науковців^[6]. Доброї пам'яті заслуговував Александр Ленуар. Ще в роки руйнацій французької революції 1789-1793 рр. його налякали велетенські масштаби втрат національних пам'яток історії і культури. Він не тільки жахався, а почав активно рятувати те, що можна було врятувати. Александр Ленуар дістався до революційного уряду і вніс проект створення Музею французьких пам'яток. Революційний уряд проект нового закладу прийняв, а Александр Ленуар отримав посаду зберігача цього музею, котрий розмістили у спорожнілому паризькому монастирі Пті-Огюстен. Ленуару і його помічникам вдалося врятувати і перевезти у новостворений музей більше десяти тисяч (10 000) рештків^[6], уламків, фрагментів скульптурних і архітектурних пам'яток, котрих чекала доля сміттєзвалища. Александр Ленуар відомий ще тим, що дав проекти відновлення і реставрації визнаної пам'ятки архітектури, відомої нині як музей Клюні.

Накопичення різноманітних колекцій в Музеї французьких пам'яток логічно потягло за собою бажання систематизувати описи і отриманні знання. Александр Ленуар почав з описів окремих пам'яток^[7]. Справа введення нових творів мистецтва в наукову історію закінчилася у А. Ленуара створенням його варіанту Історії середньовічного мистецтва Франції^[8]. А. Ленуара на посаді директора Музею французьких пам'яток замінив авторитетний Домінік Віван-Денон (1747—1825). Науковці і колекціонери Дю Соммерар та Дебрюж-Дюменіль активно розшукали і врятували від загибелі низку шедеврів середньовічного мистецтва (, що визнало і наукове товариство), а їх колекції прикрасили збірки провідних музеїв у різних країнах.

Шляхом цих попередників і йшов Віолле-ле-Дюк.

У Західній Європі 19 ст. виникають нові приватні колекції не стільки престижного живопису, скільки середньовічного декоративно-ужиткового мистецтва, куди потрапляють врятовані пам'ятки з буржуазних контор, закритих чи напівпоруйнованих старих споруд у французьких провінціях і в столиці^[6]. По всіх усюдах в країні ще стояли поруйновані або понівечені в революцію 1789-1793 рр. замки і храми, не оминаючи столичних Сен-Жермен-л'Осерруа і собору Паризької Богоматері. До відновлення двох останніх доклав зусиль і Віоле-ле-Дюк, чим привернув увагу широких кіл суспільства.

Галерея[ред. | ред. код]

• 
  Церква Сен-Жермен-л'Осерруа на тлі поруйнованих кварталів навколо палацу Лувр бл. 1858 р.
• 
  Церква Сен-Жермен-л'Осерруа після ремонтів фасадів, створення нового вікна-троянди і реставрації, фото 2011 р.
• 
  Фламандський різьблений вівтар 15 ст., церква Сен-Жермен-л'Осерруа
• 
  Відновлений вітраж, церква Сен-Жермен-л'Осерруа
• 
  Давньоримський театр в оточенні середньовічних споруд міста Каркассон, старе фото
• 
  Вікно-троянда в готичній церкві Св. Назара, Каркассон.
• 
  Базиліка Св. Назара, поземний план, Каркассон.
• 
  Реставрований середньовічний Каркассон.
• 
  Готична церква Св. Назара, Каркассон.
• 
  Руїна замку П'єрфон у 19 ст. до початку відновлювання-реставрації, малюнок 1857 р.
• 
  Модель замку П'єрфон
• 
  Абатство Везле

Критика методів Віолле-ле-Дюка[ред. | ред. код]

Критика методів Віолле-ле-Дюка у відновлювально-реставраційних роботах розпочалася ще за життя реставратора. Він виходив з принципа вигаданої (ідеальної) моделі, котру створював у власній уяві про середньовічну пам'ятку. Чи відповідала ця вигадана модель задумам середньовічних архітекторів-авторів перевірити було неможливо.

Це надавало Віолле-ле-Дюку можливість відновлювати пам'ятку не на певний історичний період (котрий мала сама пам'ятка), а на зразок умовної пам'ятки, покращений, причепурений і наново декорований реставратором. Неробам, що нічого конкретно не робили для реального рятування історичних споруд, він дав привіди для критики, несхвального ставлення і образ. Відновлювальні роботи Віоле-ле-Дюка отримали назву варварських реставрацій. виваженою і логічною, навпаки, була критика з боку серйозних істориків і теоретиків мистецтвознавства, особливо британця Джона Раскіна, котрий засуджував додані деталі і новітній декор реставратора, серед котрих губилися оригінальні частини і деталі самої пам'ятки. На цих же позиціях стоять і реставратори 20 ст. Віолле-ле-Дюк опинився таким чином під вогнем критики з двох боків.

Він таки виборов визнання як митець, що практично врятував низку середньовічних споруд Франції, покинутих і практично приречених до знищення ще в 19 ст. В 20 ст. відновлювально-реставраційні втручання Віолле-ле-Дюка критично переглянуті, а частка пам'яток наново реставрована на засадах 20 ст. і на період до викривлених втручань Віолле-ле-Дюка.

Останні роки[ред. | ред. код]

Останні роки архітектора-реставратора важко назвати спокійними, незважаючи на стабільний фінансовий стан. Він брав участь у обороні міста Париж під час Франко-пруської війни 1870—1871 рр. Участь у військових операціях відбилася пізніше у створенні книги «Історія одної фортеці» (Histoire d'une Forteresse). Як письменник він подав військову історію вигаданої фортеці Ле Рош-Пон.

1871 року столиця Франції зазнала, що таке Паризька комуна. Віолле-ле-Дюк як багатій і особа наближена до королівського двору, зазнав вигнання. Він емігрував спочатку до міста Гент (Бельгія), а потім до Італії і мешкав у Флореції і Венеції. Згодом він перебрався у місто Лозанна, Швейцарія, де розробив проект реставрації катедрального собору. Він встиг побудувати і власний будинок в Лозанні, де доживав віку (будинок Віолле-ле-Дюка в Лозанні давно поруйнований). Він помер в Лозанні 17 вересня 1879 року.

Увічнення пам'яті[ред. | ред. код]

В стилістиці історизму було створено монументи на честь уславленого реставратора і архітектора. Серед них монумент у вигляді стародавнього паломника до Святого Якова в каплиці замку-фортеці П'єрфон.

• 
  Фігура архітектора з обличчям Віоле-ле-Дюка на даху собору Паризької Богоматері
• 
  паломник Святий Яків, каплиця у замку-фортеці П'єрфон
• 

Джерела[ред. | ред. код]

• Эжен-Эммануэль Виолле-ле-Дюк. ([1854] 1990). Основы архитектуры . Нью-Йорк: Джордж Бразиллер. П. 195.
• Сборник «Труды Государственного Эрмитажа», № 18, Ленинград, 1977
• Саваренская Т. Ф. «Западноевропейское градостроительство 17-19 веков», М., Стройиздат, 1987
• Кирпичников А. Н. Виолле-ле-Дюк. Жизнь, деятельность, творчество. // В кн.: Виолле-ле-Дюк. Жизнь и развлечения в средние века. СПб.: Евразия, 2003.

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

• Академізм
• Неоготика
• Еклектизм
• Домінік Віван-Денон
• Паскаль Косте
• Медієвістика
• Епіграфіка
• Музей Клюні
• Реставрація (мистецтво)