Дондуков-Корсаков Олександр Михайлович

Дондуков-Корсаков Олександр Михайлович
Народився	12 (24) вересня 1820  Санкт-Петербург, Російська імперія[1]
Помер	15 (27) квітня 1893 (72 роки)  Порховський повітd, Псковська губернія, Російська імперія
Країна	Російська імперія
Діяльність	політик, державний діяч
Alma mater	Ліцейський благородний пансіонатd
Учасник	Кавказька війна, Кримська війна і Російсько-турецька війна 1877–78
Титул	князь
Посада	член Державної ради Російської імперії[d]
Військове звання	генерал від кавалерії
Батько	Michail Aleksandrovič Dondukov-Korsakovd
Мати	Q115735086?
У шлюбі з	Nadezhda Kologrivovad
Нагороди
Медіафайли у Вікісховищі

Дондуков-Корсаков Олександр Михайлович (24(12), за ін. даними, 29(17).09.1820–27(15). 04.1893) — військовий і державний діяч Російської імперії, генерал-ад'ютант (1869), генерал від кавалерії (1878), князь. Почесний громадянин міст Житомир (1874) і Київ (1875), почесний член Київського церковно-археологічного товариства (1876).

Народився в м. Санкт-Петербург. Син камергера, майбутнього віце-президента Петербурзької АН князя М.Дондукова-Корсакова (1794—1869).

Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету зі ступенем кандидата (1840), після чого пішов у юнкери Кірасирського (Гатчинського) полку лейб-гвардії кірасирської дивізії. Від 1841 — корнет, на маневрах 1842 був контужений. Од 1844 — на Кавказі, став порученцем генерала Олександра Нейгарта. 1845 — у штабі М.Воронцова, учасник Даргінського походу у складі Першої карабінерної роти Литовського Єгерського батальйону, отримав поранення у ліву руку та ногу, від 1846 — його ад'ютант. У боях проти тамтешніх горців поранений. 1853 перебував за кордоном.

Брав участь у Кримській війні 1853—1856, служив ад'ютантом головнокомандувача Окремим Кавказьким корпусом М.Муравйова (Карського). 1855–58 командував Нижегородським драгунським полком. За хоробрість удостоївся генеральського чину.

Направлений до Донського козацького війська, з 1860 виконував обов'язки начальника штабу. 1863 увільнений у безтермінову відпустку. 1868 зарахований на службу до відомства внутрішніх справ, від 28(16) січня 1869 до 28(16) квітня 1878 обіймав посаду київського, подільського і волинського генерал-губернатора. Водночас 1877 командував Київським військовим округом. Активно протидіяв економічної діяльності юдеїв у Волинській губернії, 1870 року звернувся до Сенату щодо заборини жидам постійно проживати у Києві.

Учасник російсько-турецької війни 1877—1878. За наказом імператора Олександра II, формально залишаючись генерал-губернатором, очолив корпус російської армії в Болгарії (1877), став командиром східного загону (1878). Як імператорський комісар і начальник окупаційних військ забезпечив прийняття болгарськими Установчими зборами конституції.

Від 26(14) лютого 1880 — харківський тимчасовий генерал-губернатор (з підпорядкуванням йому Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній, а за-тим іще Курської, Воронезької, Орловської) та командувач Харківським військовим округом (прибув до Харкова 21(09) березня того року), від 25(13) січня 1881 — одеський тимчасовий генерал-губернатор і командувач Одеським військовим округом, від 1882 — головний цивільний і військовий урядовець на Кавказі, командувач місцевого військового округу. Від 1890 — член Державної ради.

Не виявив жорсткості під час юдейських погромів в Одесі 1881 року. Навпаки у доповіді про ці події фактично звинувати жидів у подіях, що відбулися^[2].

Під його головуванням утворена була комісія, яка виробила нове положення про управління Кавказом, запроваджене у 1883 році, також варто відзначити перетворення військово-народного управління та запровадження військово-кінської повинності. При ньому кавказькі джерела мінеральних вод (п'ятигорські, залізничні, кисловодські, підкумські, кумагорські, абастуманські та боржомські) визнані такими, що мають суспільне значення і приступлено до правильного їх улаштування. За ці праці був удостоєний алмазних знаків до ордена св. Олександра Невського. 1890 року наказав виселити усіх жидів з станиць Кавказького козачого війська та заборонити їм навіть тимчасове там мешкання.

Кавалер багатьох орденів, у тому числі — св. кн. Олександра Невського, св. Володимира 1-го ст., св. Анни 1-го ст., св. Станіслава 1-го класу, св. Георгія 4-го класу.

Помер у с. Полоне (Полоная) Псковської губернії (нині село Псковської обл., РФ).

Залишив після себе мемуари, опубліковані М. М. Стасюлевичем у двох томах у 1902 та 1903 рр.; іншу частину мемуарів було надруковано у кількох книгах альманаху «Старина і новизна» в 1902—1905 роках. Також йому належить дослідження про генеалогію свого роду (Тіфліс, 1886).

• Кологривов Василь Олексійович

• Усенко П. Г. Дондуков-Корсаков Олександр Михайлович [Архівовано 21 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.