Джон-Ячмінь (пісня)

There was three kings into the east,
Three kings both great and high,
And they hae swern a solemn oath
John Barleycorn should died.

They took a plough and plough'd him down,
Put clods upon his head,
And they hae sworn a solemn oath
John Barleycorn was dead.

But the cheerful Spring came kindly on,
And show'rs began to fall;
John Barleycorn got up again,
And sore surpris'd them all.

The sultry suns of Summer came,
And he grew thick and strong;
His head weel arm'd wi' pointed spears,
That no one should him wrong.

The sober Autumn enter'd mild,
When he grew wan and pale;
His bending joints and drooping head
Show'd he began to fail.

His colour sicken'd more and more,
He faded into age;
And then his enemies began
To show their deadly rage.

They've taen a weapon, long and sharp,
And cut him by the knee;
Then tied him fast upon a cart,
Like a rogue for forgerie.

They laid him down upon his back,
And cudgell'd him full sore;
They hung him up before the storm,
And turned him o'er and o'er.

They filled up a darksome pit
With water to the brim;
They heaved in John Barleycorn,
There let him sink or swim.

They laid him out upon the floor,
To work him farther woe;
And still, as signs of life appear'd,
They toss'd him to and fro.

They wasted, o'er a scorching flame,
The marrow of his bones;
But a miller us'd him worst of all,
For he crush'd him between two stones.

And they hae taen his very heart's blood,
And drank it round and round;
And still the more and more they drank,
Their joy did more abound.

John Barleycorn was a hero bold,
Of noble enterprise;
For if you do but taste his blood,
'Twill make your courage rise.

'Twill make a man forget his woe;
'Twill heighten all his joy;
'Twill make the widow's heart to sing,
Tho' the tear were in her eye.

Then let us toast John Barleycorn,
Each man a glass in hand;
And may his great posterity
Ne'er fail in old Scotland!

Джон Ячмінь

Зійшлись колись три королі
Суміжних володінь
I поклялись, заприсяглись,
Що згине Джон Ячмінь.

Взяли, ввергли його в ріллю,
Втовкли аж у глибінь
I поклялись, заприсяглись,
Що там йому амінь.

Прийшла весна веселая
З теплом, з дощем рясним,
I Джон Ячмінь піднявся знов
На диво їм усім.

Настало літечко жарке
— Стоїть Ячмінь, як гай,
Пустив уси, немов списи
— Ніхто не зачіпай!

Настигла осінь клопітка
— Ячмінь мов зажуривсь
І головою сивою
Додолу похиливсь.

Змарнів, ізблід— звичайно, дід
— Немає вже снаги…
Отут на нього й завзялись
Злорадні вороги.

Ураз йому кривим ножем
Коліна підтяли,
На віз взяли, рублем стягли,
На кару повезли.

Додолу скинули, та й ну
Ціпами обкладать,
На вітер винесли, та й ну
Угору підкидать.

Шпурнули в воду бідака,
У темну холодінь:
Роби, що хочеш, Джон Ячмінь,-
Хоч потопай, хоч плинь!

Знов вийняли на білий світ,
Та мало ще наруг,
Знов шарпали, вгадавши в нім
Життя найменший рух.

Пекли сердегу на вогні,
Аж мозок з кості сплив,
А там мірошник у млині
Ще й жорнами чавив.

А потім з серця кров взяли,
Кружляти почали…
Пили, пили — що більш пили,
То веселіш були.

Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,
I добра в нього кров:
Ковтнеш її хоч крапельку,
То всіх би поборов!

Ковтнеш її — журба сплива,
А радість ожива,
Ковтне її сумна вдова,
I серце їй співа!

Чарками дзень, чарками дзінь
— Здоров був, Джон Ячмінь!
Хай родить рід твій задля всіх
Потомних поколінь!

Джон Ячне Зерно

Зложили присягу колись
    Три східних королі,
Щоб Джону Ячному Зерну
    Не жити на землі.

Вони взяли його в поля
    I приорали там -
I в борозні загинув Джон
    На радість королям!

Та тільки травень надійшов
    I гримнув перший грім,
Джон Ячне Зерно з глибу знов
    Повстав на диво всім.

Під літнім подихом палким
    Він виріс і зміцнів
I в стріли вбрався, щоб ніхто
    Напасти не посмів.

Війнула осінь холодком — Він висох і поблід
I сиву голову свою
    Схилив у пил, як дід.

Щодня він старівся й слабів,
    I знову навкруги
Зійшлися з задумом лихим
    Жорстокі вороги.

Коліна гострим різаком
    Перетяли йому,
Зв'язали міцно й повезли,
    Як злодія, в тюрму.

На тік поклавши, узялись
    Його киями бить,
I вішали перед дощем,
    I торсали щомить.

У яму кинули його,
    Водою повну вкрай,
I залишили Джона там
    На муку і одчай.

I, витягши, на землю знов
    Жбурнули, і, коли
Життя з'явилося у нім,
    Знов бити почали.

Страшним вогнем його пекли
    I катували знов;
А мельник всіх перевершив:
    На пил його змолов.

Вони взяли всю кров його
    Й пили навкруг стола -
Й що більш пили її, то більш
    Веселість їх росла.

Джон Ячне Зерно був колись
    Уславлений герой;
Бо хто скуштує кров його,
    Стає одважним той.

Бо хто скуштує кров його,
    Той горе забува -
I плачучи, веселий спів
    Заводить удова.

Нехай же кожний піднесе
    За Джона келих свій,
Щоб рід його не припинявсь
    В Шотландії старій!