Візантійсько—венеційський договір (1082)
| Візантійсько-венеційський договір 1082 року | |
|---|---|
 | |
| Тип | Хросовул |
| Підписано | 1082 рік |
| Місце | Константинополь |
| Сторони | |
Візантійсько-венеційський договір 1082 року — торгова і оборонна угода, укладена між Візантійською імперією та Венеційською республікою. Угода була оформлена хрисовулом (Золотою буллою), виданим імператором Олексієм I Комніном. Цей договір надав венеційцям значні торговельні поступки в обмін на допомогу венеційського флоту в протистоянні Візантії з нормандцями Південної Італії і мав великий вплив як на Візантійську імперію, так і на Венеційську республіку та значною мірою визначив їхні стосунки на найближче століття.
Передумови[ред. | ред. код]
Захопивши в 1071 році Барі, останнє візантійське володіння в південній Італії, нормандці звернули свій погляд на візантійські території вже на Балканському півострові і сам Константинополь. Влітку 1080 нормандський герцог Апулії, Калабрії та Сицилії Роберт Гвіскар почав широкомасштабну підготовку до війни проти Візантії. У квітні 1081 передова частина нормандської армії під командуванням Боемунда, сина Гвіскара, висадилася на Балканах, захопила важливий порт Валону і чекала Роберта в Бутринті. У травні 1081 Роберт на чолі основної армії прибув до Валони, звідти флот попрямував на південь і без бою зайняв острів Корфу. Забезпечивши собі необхідну базу на острові, флот Роберта рушив північ до Діррахія (Дуррес в сучасній Албанії) і восени 1081 року розпочав тривалу облогу міста, від якого Егнаті́єва дорога (лат. Via Egnatia) вела прямо на Константинополь. У жовтні 1081 року на допомогу Діррахію прибув на чолі нової армії імператор Олексій I Комнін. 18 жовтня 1081 між військами Роберта Гвіскара і Олексія Комніна відбулася битва при Діррахії, описана Анною Комніною в «Алексіаді», під час якої нормани завдали візантійським військам поразки і змусили Олексія Комніна відступити. 21 лютого 1082, через кілька місяців після відступу візантійської армії, Роберт зумів взяти Діррахій і розпочав звідти свій похід вглиб Візантійських земель.
Укладення візантійсько-венеційського договору[ред. | ред. код]
Станом на початок 1080-х років війско нормандців з Південної Італії становило смертельну небезпеку для Візантійської імперії. В свою чергу, активність нормандців по захопленню територій навколо Адріатичного моря викликала занепокоєння і у Венеційської республіки, яка не бажала, щоб обидва береги вузької протоки, що сполучала Середземне море з Андріатичним, яке Венеція вважала своїм «внутрішнім озером», потрапили під контроль однієї потужної сили. Крім того, спокуса отримати торгові привілеї у Візантійській імперії, важливому посереднику в торгівлі східними товарами була надзвичайно приваблива для купецького правлячого класу Венеційської республіки.
Згідно хрисовулу 1082 року, в обмін на торгові поступки Венеційська республіка обіцяла надати Візантії військову підтримку венеційського флоту в боротьбі з норманами Роберта Гвіскара. Така допомога була надзвичайно важливою для Візантії, оскільки імперія не мала власного потужного флоту.
В обмін на військову підтримку венеційського флоту, Візантійська імперія зробила велику кількість торговельних поступок Венеційській республіці. Візантійці дозволяли венеційцям торгувати по всій імперії без стягнення податків[1]. Венеційцям також було дозволено контролювати головну портову інфраструктуру Константинополя, а також кілька ключових публічних установ[2]. Договір також надавав різні формальні почесті венеційському дожу разом із доходом[1]. Нарешті, венеційцям було надано власний район в Константинополі з магазинами, церквою та пекарнею[3], що можна порівняти з концесіями територій в часи колоніалізму XIX століття.
Умови[ред. | ред. код]
- Митним та фінансовим візантійським чиновникам було заборонено доглядати товари венеційців та стягувати з них мито.
- Венеційцям були відкриті незліченні морські стоянки, де вони могли безкоштовно приставати і складати свої товари, так само як території, якими вони могли вільно ходити, не платячи ні за ввезення, ні за вивезення товарів, ні при їх продажу, ні при купівлі.
- На користь венеційських церков передавалися 20 ліврів, дож отримував титул протосіваста з належною цьому званню грошовою винагородою, венеційському патріарху надавався титул іпертима зі жалуванням в 15 ліврів. На користь собору Святого Марка у Венеції встановлено податок з усіх майжефітанців, які живуть в імперії та займаються торгівлею та ремеслами, по три мита з кожного.
- У Константинополі на користь венеційців, що проживають з торговельними цілями, був наданий великий квартал і три морські пристані між юдейськими воротами і Віглою на мисі, що вдається в Босфор поблизу мосту.
- Венеційцям надавалось право доступу до Лаодікеї, Антіохії, Мопсуестії, Тарсу, Атталії, Хіосу, Ефесу, Драча, Авлона, Бондиця з островом Корфу, Модона і Корона, Навплія, Коринфа, Фів, Афін, Негропонта, Димитріади, Солуня, Стримона, Абідоса, Адріанополя, Іраклія, Силиврія та Константинополя. У всіх згаданих місцях вони мали право торгувати вільно, не вносячи жодних мит і не роблячи жодних внесків до скарбниці за товари, що ввозяться і вивозяться, будучи вільними від влади морського епарха, від логофету скарбниці, комеркіаріїв, хартуларіїв, лічильників і всіх інших чиновників, оскільки венеційцям надавалось право безмитної торгівлі всілякими видами товарів. Якщо ж якийсь чиновник порушить вільності венеційців, він має бути оштрафований на користь візантійського двору (των οικειακων) на суму 10 ліврів і виплатити венеційцям відшкодування в чотирикратному розмірі від тієї суми, на яку з його вини зазнали збитків венеційські купці.
Наслідки договору[ред. | ред. код]
У 1083 р. венеціанська ескадра, що прибула в гавань Драча, разом з греками відібрала у норманів Корфу. В 1084 флот Венеційської республіки розбив біля Диррахія нормандський флот і вибив нормандців з міста. В подальшому венеційці мало що робили для зупинки норманів, але отримували великі переваги від торгових пільг, якими вони тепер користувалися на території Візантії завдяки договору 1082 року[2]. Здатність Візантійської імперії відновити свою силу була значно зменшена через величезні доходи, від яких імперія відмовилася, коли дозволила венеційцям вільно торгувати на власні території без стягнення податків. Це значним чином підірвало економічні можливості Імперії та, зрештою, поклало початок її остаточному занепаду[2].
Це спричинило поступове ослаблення візантійських купців і ремісників, обкладених важкими податками і які витримували конкуренції з венеційцями. Тому вже наступний імператор, Іоанн II Комнін (1118—1143), скористався ослабленням норманнської загрози і вирішив захистити економіку країни від засилля іноземних купців, відмовившись дотримуватись умов хрисовулу 1082 року. Це призвело до Венеційсько-візантійсько війни 1122—1126 років, в ході якої венеційський флот здійснював набіги на прибережні райони Візантії і змусив її імператора видати новий хрисовул з підтвердженням старих привілеїв та додаванням нових. На противагу все більшому економічному впливу Венеційської республіки, Іоанн II спробував поліпшити торгові умови для Пізи та Генуї, але Венеція все одно продовжувала нарощувати свою могутність[4].
Див. також[ред. | ред. код]
- Візантійсько-венеційський договір (1268)
- Візантійсько-венеційський договір (1277)
- Візантійсько-венеційський договір (1285)
- Візантійсько-венеційський договір (1390)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Timothy E Gregory, 2010.
- ↑ а б в Robert Bideleux and Ian Jeffries, 1998.
- ↑ Olivia Remie Constable, 2003.
- ↑ Лапшаков, Глеб Сергеевич (2016). Роль итальянских торговых республик в экономическом упадке Византийской империи. Молодой ученый (рос.). № 114. с. 1087—1090. ISSN 2072-0297. Процитовано 1 лютого 2023.
Джерела[ред. | ред. код]
- George Ostrogorsky (1956). History of the Byzantine State. Blackwell. ASIN B0000CJHS9.
- Robert Bideleux and Ian Jeffries (1998). A History of Eastern Europe: Crisis and Change. London: Routledge. ISBN 978-04151-6112-1.
- Timothy E. Gregory (2010). A History of Byzantium. Malden, Massachusetts: John Wiley & Sons. ISBN 978-1405-18471-7.
- Olivia Remie Constable (2003). Housing the Stranger in the Mediterranean World: Lodging, Trade, and Travel in Late Antiquity and the Middle Ages. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 978-0521-81918-3.
- Peter Frankopan (2004). Byzantine Trade Privileges to Venice in the Eleventh Century: The Chrysobull of 1092. Journal of Medieval History. Elsevier. 30 (2): 135—60. doi:10.1016/j.jmedhist.2004.03.005. Архів оригіналу за 14 жовтня 2008. Процитовано 8 грудня 2014.
- John Mark Nicovich (2009). The Poverty of the Patriarchate of Grado and the Byzantine–Venetian Treaty of 1082. The Mediterranean Historical Review. New York: Routledge. 24 (1): 1—16. doi:10.1080/09518960903000736.
