Венера (планета)

Венера 

Зображення Венери в справжніх кольорах (результат обробки знімків «Марінера-10»)
Названа на честь	Венера
Орбітальні характеристики
Епоха J2000
Велика піввісь	108 208 930 км 0,723332 а. о.
Перигелій	107 476 259 км 0,71843270 а. о.
Афелій	108 942 110 км 0,72823128 а. о.
Ексцентриситет	0,0068
Орбітальний період	224,70069 діб 0,6151970 a 1,92 зоряних діб Венери
Синодичний період	583,92 днів
Середня орбітальна швидкість	35,02 км/с
Нахил орбіти	3,39471° до екліптики 3,86° до сонячного екватора 2,19° до незмінної площини[1]
Довгота висхідного вузла	76,67069°
Аргумент перицентру	54,85230°
Супутники	1 квазісупутник
Фізичні характеристики
Середній радіус	6051,8 ± 1,0 км[2] 0,9499 земного
Сплюснутість	0[2]
Площа поверхні	4,60× 108 км² 0,902 земної
Об'єм	9,38× 1011 км³ 0,857 земного
Маса	4,8685× 1024 кг 0,815 земної
Середня густина	5,204 г/см³
Прискорення вільного падіння на поверхні	8,87 м/с2 0,904 g
Друга космічна швидкість	10,46 км/с
Період обертання	243,0185 діб
Сонячна доба	116,75 діб
Екваторіальна швидкість обертання	6,52 км/год 1,81 м/с
Нахил осі	177,3°
Пряме піднесення північного полюса	18 год 11 мін 2 с 272,76°[2]
Схилення північного полюса	67,16°[2]
Альбедо	0,65 (геометричне), 0,75 (сферичне)
Темп. поверхні мін. сер. макс. Кельвін 735 K[3] Цельсій 460 °C
Видима зоряна величина	−3,8 … −4,89
Кутовий розмір	9,7"–66,0"
Атмосфера[4]
Тиск на поверхні	93 бар (9,3 МПа)
Склад	~96,5 % двоокису вуглецю ~3,5 % азоту 0,018 % двоокису сірки 0,007 % аргону 0,003 % водяної пари 0,0017 % монооксиду вуглецю 0,0012 % гелію 0,0007 % неону сліди криптону, ксенону, фтороводню, хлороводню та ін.
Венера у Вікісховищі

Вене́ра — друга від Сонця та шоста за розміром планета Сонячної системи. Період обертання навколо Сонця — 224,7 земних діб. Названа на честь Венери, богині кохання з римського пантеону. Це єдина з восьми планет Сонячної системи, яка отримала назву на честь жіночого божества. За розміром майже така ж, як і Земля.

Венера — внутрішня планета, і на земному небосхилі не віддаляється від Сонця далі 48°. Венера — 3-й за яскравістю об'єкт на небі; її блиск поступається лише блиску Сонця та Місяця. Належить до планет, відомих людству з найдавніших часів.

Загальні характеристики[ред. | ред. код]

Орбіта Венери ближча до кола, ніж орбіта будь-якої іншої планети Сонячної системи. Її ексцентриситет становить лише 0,0068. Період обертання навколо Сонця (венеріанський рік) становить 224,7 земної доби. Іноді Венера підходить до Землі на відстань, меншу 40 млн км.

Венера обертається навколо своєї осі у зворотному напрямку до обертання навколо Сонця, на відміну від Землі та інших планет. Сидеричний період обертання Венери навколо своєї осі (зоряна доба) становить 243,018 земної доби. Тривалість сонячної доби на планеті становить близько 116,75 земних діб.

Як і координати її Північного полюса (пряме піднесення = 272,57°, схилення = +67,14°), його отримано в результаті спільної обробки результатів бортових радіолокаційних і доплерівских вимірювань «Магеллана» і «Венери-15, -16» для 20 опорних точок на поверхні Венери^{[джерело?]}.

Хоча у Венери й Землі близькі розміри, середня густина й навіть внутрішня будова, проте Земля має досить потужне магнітне поле, а Венера його не має.

За однією з сучасних теорій^{[джерело?]} напруженість дипольного магнітного поля залежить від прецесії полярної осі і вектора кутової швидкості. Саме цей параметр на Венері мізерно малий, але вимірювання свідчать про нижчу напруженість ніж та, яку передбачає теорія.

Хоча загального дипольного поля у Венери немає, проте магнітне поле, хоча й досить слабке, на Венері є. У провідному шарі атмосфери, іоносфері, магнітне поле наводиться сонячним магнітним полем і сонячним вітром. Міжпланетне магнітне поле напруженістю близько 10 нТл взаємодіє з іоносферою планети, яка рухається в ньому. Оскільки іоносфера — провідник, у ній з'являються електричні струми, які, своєю чергою, збуджують магнітні поля. Щоправда, вони мають локальний характер, орієнтовані випадково, мають невелику напруженість (15—20 нТл). Взаємодія цих полів із плазмою сонячного вітру ще більше ускладнює явище. Тому у Венери немає радіаційних поясів у традиційному їх розумінні.

Атмосфера[ред. | ред. код]

Атмосферний тиск на середньому рівні поверхні Венери перевищує земний у 92 рази, а густина повітря — в 55 разів^[5]. Складається атмосфера Венери з вуглекислого газу з домішкою азоту та слідами інших речовин. Вуглекислий газ та інші складники атмосфери, пропускаючи сонячні промені, дозволяють поверхні нагріватися, але поглинають інфрачервоне випромінювання розігрітої поверхні, що є причиною дуже сильного парникового ефекту. Через це температура на поверхні Венери рекордна для планет Сонячної системи — близько 470 °C. Її добові коливання, а також різниця між екватором та полюсами, дуже малі (близько 1—2 °C). З висотою температура падає на 8°C/км^[5].

Хмарний шар Венери, що ховає від нас її поверхню, розташовано на висоті 49—68 км над поверхнею, за щільністю він нагадує легкий туман і складається в основному з пари 80-відсоткової сірчаної кислоти. Хмари Венери рухаються зі сходу на захід за панівними на планеті вітрами і роблять повний оберт навколо її осі за 4 дні, а освітленість на поверхні в денний час схожа на земну в похмурий день.

Оскільки хмари роблять поверхню недоступною для спостережень у видимому світлі, її досліджують переважно радіолокаційними методами.

14 вересня 2020 року, в атмосфері Венери було знайдено «маркер життя» — газ фосфін у кількості, котру не вдається пояснити відомими абіогенними процесами, тому це розглядається як можливість існування на цій планеті мікробів^[6].

7 листопада 2023 року, група вчених з Німецького аерокосмічного центру (DLR) повідомила про виявлення в атмосфері Венери явних ознак атомарного кисню (O₂), концентрація якого досягає свого піку на висоті близько 100 кілометрів^[7][8].

У підсумку, наприкінці 2023 року, за повідомленням видання Universe Today, дослідники з Массачусетського технологічного інституту відтворили умови атмосфери Венери та перевірили 20 біогенних амінокислот на реакцію з концентрованою сірчаною кислотою. Через чотири тижні вони з’ясували, що 11 із 20 амінокислот демонструють стійкість до концентрації сірчаної кислоти, ще вісім проявили стійкість лише після додаткових змін. Здійснені вченими зміни зберігалися в бічному ланцюжку амінокислот, у якому відображаються відмінні хімічні особливості. Крім того, дослідження показало здатність амінокислот залишатися стійкими в умовах концентрованої сірчаної кислоти та вказує на те, що життя на Венері, якщо воно існує на цій планеті, могло зародитися саме в атмосфері, на висоті близько 50 км над поверхнею^[9][10].

Дослідження[ред. | ред. код]

Вже у 1610 р., Галілео Галілей за допомогою телескопічних спостережень вивчав зміну фаз у Венери, тобто зміну її видимої форми від диска до вузького серпа.

Перші відомості про поверхню планети було отримано із Землі в 30-х роках XX ст. за допомогою новітнього винаходу — радіотелескопів. На початку XX ст. радіотелескопічні спостереження, інфрачервоні й ультрафіолетові методи дослідження Венери не давали повної картини рельєфу планети, а також інформації про її природу. Імовірно, на поверхні Венери переважали бурі, пекельна спека й отруйні хмари, але ці гіпотези не були достовірними. Але з початком нової ери в астрономії — винаходом космічних апаратів — почав надходити величезний обсяг інформації про природу Венери. Запуск перших штучних супутників Землі, а потім відправка перших АМС та космічних зондів дали змогу вивчати Венеру з ближчих відстаней.

12 лютого 1961 р. запущено першу міжпланетну станцію «Венера-1», яка через три місяці пройшла на відстані близько 100 тис. км від Венери і вийшла на орбіту супутника Сонця. Радіозв'язок зі станцією припинився через вихід із ладу бортової апаратури на відстані більше 3 млн км від Землі.

У грудні 1962 р. стартував «Марінер-2», що пройшов від Венери на відстані 35 тис. км. Установлена на його борту апаратура (радіометр, магнітометр тощо) показала, що магнітне поле планети слабке: магнітний момент Венери не перевищує 5—10 % магнітного поля Землі. Також з'ясувалося, що радіовипромінювання формується в нижній частині атмосфери Венери, а не в іоносфері, як вважалося раніше.

Починаючи з 1965 р. на Венеру було надіслано серію космічних станцій «Венера». 1967 року «Венера-4» здійснила спуск апарата, що відокремився перед входом автоматичної станції в атмосферу. Уперше в історії людства було проведено сеанс радіозв'язку, що тривав 93 хвилини. Було зроблено хімічний аналіз складу атмосфери на різній висоті, виміряно її густину, тиск і температуру. У результаті досліджень було проведено вимірювання водневої корони Венери, установлено, що вуглекислий газ є основним компонентом атмосфери, визначено деякі інші компоненти, отримано підтвердження про високий тиск і температуру в атмосфері. Через день після посадки «Венери-4» на відстані 4 тис. км від поверхні планети пролетів американський «Марінер-5», завданням якого було вимірювання водневої корони й дослідження проходження радіосигналу крізь атмосферу й іоносферу. Шляхом вимірювань обома космічними апаратами було встановлене існування менш щільної, ніж земна, водневої корони у Венери. Для верхніх ділянок Венери виявлено низку характерних особливостей, що визначаються фотохімією вуглекислого газу (CO₂) з можливою участю в комплексі реакцій води та галогенів, в умовах атомних і молекулярних взаємодій і взаємодії з сонячним вітром.

З 1969 р. в атмосферу Венери було запущено ще кілька космічних станцій серії «Венера». Корпуси апаратів стали міцнішими, і це дало змогу одному апарату спуститися до рівня 20 км від поверхні планети, а наступному — приземлитися на поверхню, де він пропрацював протягом 53 хвилин. Умови виявилися надзвичайно суворими: тиск сягав 90 атмосфер, температура — 500 °C, хмарний покрив, який огортає планету, виявився перенасиченим вуглекислим газом.

1972 р. було створено автоматичну міжпланетну станцію «Венера-8» нового покоління. Перед нею стояло завдання здійснити ширше коло досліджень атмосфери й поверхні Венери. Крім вимірювань атмосферного тиску, густини й температури було виміряно освітленість і вертикальну структуру аерозольного середовища, зокрема, і шару хмар, визначено швидкість вітру на різних висотах в атмосфері за допплерівським зсувом частоти радіопередавача, здійснено гамма-спектроскопію поверхневих порід. Фотометричні вимірювання довели, що хмарний шар лежить на висотах до 40 км, було оцінено його оптичну товщину й прозорість. Освітленість на поверхні денної сторони Венери виявилася достатньою для зйомки зображення місця посадки. Вперше отримано висотний профіль швидкості вітру, що характеризується зростанням швидкості від 0,5 м/с біля поверхні до 100 м/с біля верхньої межі хмар. За вмістом природних радіоактивних елементів (уран, торій, калій) поверхневі породи на Венері посідають проміжне місце між базальтами й гранітами.

У лютому 1974 року на відстані 6 тис. км від Венери пройшов американський пролітний зонд «Марінер-10», оснащений телевізійною камерою, ультрафіолетовим спектрометром й інфрачервоним радіометром. Отримані телевізійні зображення хмарного шару використовувалися для дослідження динаміки атмосфери. За допомогою ультрафіолетового спектрометра було виміряно кількість гелію в атмосфері.

У 1975 році завдяки станціям «Венера-9» і «Венера-10» було точніше виміряно густину, тиск, температуру атмосфери, кількість водяної пари, здійснено нефелометричні вимірювання частинок хмар, вимірювання освітленості в різних ділянках спектра. Для вимірювань характеристик ґрунту крім гамма-спектрометра застосовано радіаційний вимірювач густини. Штучні супутники дозволили одержати телевізійні зображення хмарного шару, вивчити розподіл температури за верхньою межею хмар, спектри нічного світіння планети, дослідити водневу корону, здійснити багаторазове радіопросвічування атмосфери й іоносфери, вимірювання магнітних полів і навколопланетної плазми. Великий інтерес викликали грози й блискавки, що відбуваються в шарі хмар. Оптичні вимірювання показали, що енергетичні характеристики венеріанських блискавок у 25 разів перевершують параметри земних.

1978 р. за допомогою АМС «Венера-11» і «Венера-12» досліджували хімічний склад нижньої атмосфери планети методами мас-спектрометрії, газової хроматографії, оптичної й рентгенівської спектроскопії. Було виміряно кількість азоту, оксиду вуглецю^{[джерело?]}, двоокису сірки, водяної пари, сірки, аргону, неону й визначено ізотопні відношення аргону, неону, кисню, вуглецю, виявлено хлор і сірку в частинках хмар, отримано детальні дані щодо поглинання сонячного випромінювання на різних висотах в атмосфері, необхідні для вивчення теплового режиму. Було зареєстровано імпульси електромагнітного випромінювання, що вказують на існування електричних зарядів в атмосфері на зразок земних блискавок. У складі верхньої атмосфери було виявлено вуглекислий газ (96 % за обсягом), азот (4 %), оксид вуглецю, двоокис сірки, кисню практично не виявилося, вміст водяної пари коливався від 0,1—0,4 % під шарами хмар до 15—30 % вище за них. Наземними спектроскопічними дослідженнями знайдено також молекули хлороводню (HCl). Температура атмосфери біля поверхні планети (на рівні, що відповідає радіусу 6052 км) становила 735 К, тиск 9 МПа, густина газу виявилася в 60 разів більшою^{[джерело?]}, ніж у земній атмосфері.

Одночасно з радянськими АМС проходила робота американського проєкту «Піонер-Венера», що складався з супутника та чотирьох атмосферних зондів. На поверхню Венери в чотирьох різних точках здійснили посадку один великий і три малі зонди (великий і один малий — на денний бік, 2 інші малі — на нічну поверхню). Завданням експерименту було дослідження структури, хімічного складу, оптичних властивостей і теплового режиму атмосфери, властивостей хмар. Було також проведено вимірювання нейтрального й іонного складу верхньої атмосфери, плазмові й магнітні вимірювання, досліджено рельєф значної частини планети. Також, космічна місія «Піонер-Венера» знайшла ознаки того, що на поверхні Венери колись були рідкі океани.

1982 року, за допомогою АМС «Венера-13» і «Венера-14» були вперше отримані кольорові панорами поверхні планети. Спускні апарати провели буріння ґрунту (за температури 470 °C і тиску близько 93 атм.). Розпечений ґрунт, добутий буровою установкою, транспортувався складною системою трубопроводів усередину міцного корпуса спускного апарата, де був проведений його хімічний аналіз. Аналіз дозволив визначити вміст у ґрунті оксидів магнію, алюмінію, силіцію, феруму, калію, кальцію, титану й магнію. Уперше виміряно електропровідність і механічну міцність ґрунту, а також було виконано найпростіший сейсмічний експеримент. До програми атмосферних вимірювань входило вимірювання вмісту інертних газів — аргону, неону, криптону, ксенону — і більшості їх ізотопів, що дозволило б зрозуміти процес формування атмосфери Венери.

1983 року, за допомогою АМС «Венера-15» і «Венера-16» були, вперше, отримані радіолокаційні зображення північної приполярної області Венери. На зображеннях добре видно кратери, пасма, височини, великі розлами, гірські хребти. Саме тоді вперше було зафіксовано такі структури як арахноїди.

1984 року, з інтервалом у 6 діб, в СРСР були запущені однакові АМС «Вега-1» і «Вега-2», обладнані спускними апаратами. Метою запуску було вивчення комети Галлея пролітними апаратами з відстані близько 10 тис. км. 1985 року вперше в атмосфері Венери наповнили гелієм оболонки аеростатні зонди (діаметром 3,4 м). Програма АМС серії «Вега» дала змогу вперше здійснити унікальний експеримент щодо прямого вимірювання швидкості вітру верхівки венеріанського хмарного покриву.

Геологія[ред. | ред. код]

З аналізу зображень визначилися основні риси геології планети. Було встановлено, що в зоні зйомки найпоширеніші рівнини декількох типів, утворені нашаруваннями вулканічних лав. Морфологія лавових потоків у сполученні з результатами визначення хімічного складу в місцях посадки космічних апаратів серії «Венера» — «Вега» свідчать про те, що це — базальтові лави, широко розповсюджені на Землі, Місяці, і, мабуть, на Меркурії й Марсі. У межах цих рівнин спостерігаються специфічні кільцеві вулканотектонічні структури поперечником у сотні кілометрів, що одержали назву «вінців». Серед рівнин розташовані «острови» і «континенти» дуже нерівної місцевості, не типової для інших планет. Структурний малюнок такої поверхні, зумовлений перетинаннями численних тектонічних розламів, нагадує вид черепичної покрівлі, а тому місцевість цього типу одержала назву «тессера», що грецькою означає «черепиця».

Аналіз даних «Венери-15» та «Венери-16» привів до висновку про те, що в межах зони зйомки немає ознак тектоніки плит — типової для Землі глобальної організації геологічної активності, для якої характерний поділ верхньої твердої оболонки — літосфери — на кілька великих плит, що пересуваються горизонтально одна щодо іншої. Головною рушійною силою вулканічних тектонічних процесів на Венері, за результатами аналізу даних «Венери-15» та «Венери-16», є вертикальні, висхідні й спадні, пересування речовини надр планети за рахунок теплових неоднорідностей — так званих «гарячих плям». Гарячі плями відомі й на Землі, але їх роль другорядна.

Результати зйомки «Венери-15» та «Венери-16» привели до відкриття ключових елементів геології Венери. Уперше в цій області на зміну здогадам прийшло тверде знання.

Було встановлено, що ендогенні геологічні процеси — базальтовий вулканізм і розломна тектоніка — панують над екзогенними процесами. Не виявлено ніяких слідів діяльності рідкої води на планеті. Це обставина й деякі особливості розподілу ударних кратерів за розміром показали, що умови, близькі до сучасних, були на Венері протягом усього простеженого в глиб часу проміжку геологічної історії планети.

Поверхня[ред. | ред. код]

У зоні зйомки «Венери-15, -16» було виявлено близько 150 ударних кратерів діаметром від 8 до 140 км. Знаючи, хоча і дуже приблизно, частоту зіткнень із Венерою астероїдів і комет, за кількістю кратерів на одиницю площі поверхні можна приблизно оцінити середній вік геологічних утворень у зоні зйомки. Його було визначено у 0,5—1 млрд років. Це відрізняє Венеру від Землі, де 2/3 твердої поверхні складає дно океанів із віком осаду на базальтових підстилках, молодшим за 100—200 млн років. Великий вік поверхні свідчить про дуже низьку інтенсивність змін різних форм рельєфу вітровою чи акумуляційною ерозією, хімічним вивітрюванням та іншими поверхневими факторами.

І рівнини, і тесери розсічено протяжними (тисячі кілометрів), складно побудованими жолобами, утвореними роями тектонічних розламів. За топографією і морфологією вони схожі на рифтові зони Землі і, вочевидь, мають таку ж природу^{[джерело?]}.

На поверхні рівнин планети у кількох місцях, зафіксованих на знімках «Магеллана», виявлено загадкові «русла» довжиною від сотень до декількох тисяч кілометрів і шириною від 2—3 до 10—15 км. Вони мають типові ознаки долин, прорізаних плином рідини, — меандровидні звивини, поділ і сходження окремих «рукавів», а іноді — щось схоже на дельти річок. На початку найдовшого русла, названого долиною Балтис, довжиною близько 7000 км із дуже помірною (2—3 км) шириною перебуває вулкан поперечником близько 100 км. Морфологія його — типова для базальтових вулканів.

Залишається загадкою, яка рідина прорізала ці русла. Найпростіше було б вважати, що вони — результат термічної ерозії потоком базальтової лави. Але розрахунки доводять, що у потоку базальтової лави не вистачить запасу тепла на шлях довжиною 7000 км. Імовірніше за все це, наприклад, дуже перегріті коматіїтові лави або ще екзотичніші рідини на зразок розплавленої сірки з розчиненими в ній сульфідами^[11] чи рідкої суміші карбонатитів та розплавленої сірки^[12].

Відкриті під час зйомки «Венери-15, -16» кільцеві структури вінців на знімках «Магеллана» визначили істотні деталі їх будови. Кільцеве обрамлення цих структур, зазвичай поперечником від 150 до 1000 км, складалося із систем густої чи розрідженої тріщинуватості широких чи вузьких гряд із загальним концентричним чи радіально-концентричним малюнком. Частина цих структурних елементів молодша за вік навколишніх рівнин, частина — старіша, що свідчить про багатоактний характер утворення вінців. Аналогів вінців Венери на інших планетах земної групи невідомо. На знятих «Магелланом» 98 % поверхні планети пощастило знайти близько 930 ударних кратерів діаметром від 2 до 280 км. На його знімках можна побачити деякі несподівані аспекти процесу утворення ударних кратерів в умовах Венери.

Виявилося, що в багатьох кратерів частина викидів поводить себе як плинна субстанція, утворює спрямовані, зазвичай в один бік від кратера, великі потоки довжиною в десятки кілометрів, а іноді й більше. Незрозуміло, що тече — перегрітий ударом базальт чи суспензія тонкоуламкуватої твердої речовини і крапель розплаву, зважених у густому (65 кг/м³) газі приповерхневої атмосфери.

Важливою властивістю популяції венеріанських ударних кратерів є характер їх розподілу на поверхні, що ніяк не відрізняється від випадкового, а також те, що більшість кратерів, вочевидь, не затоплено лавами з навколишніх рівнин, не порушено навколишніми тектонічними деформаціями, і вони виглядають «накладеними» як на рівнини, так і на тесери. Це може означати, що більша частина спостережуваних вулканічних і тектонічних рельєфів поверхні Венери сформувалася до початку накопичення кратерної популяції, за порівняно короткий проміжок часу 300—500 млн років тому. Але одночасно це означає, що вулканічні і тектонічні утворення, на які накладено кратери, сформувалися дуже швидко. Час утворення має бути набагато меншим за 300—500 млн років, тому, що інакше кількість кратерів на старих і молодих ділянках помітно відрізнялася б і їх розподіл на поверхні не був би випадковим.

Супутникові радіолокаційні дослідження показали, що на поверхні Венери є великі за діаметром, але неглибокі кратери — як ударні, так і вулканічні. Також на Венері знайдено кілька гірських ділянок. Найбільший гірський район — Земля Іштар — за площею вдвічі перевищує Тибет. У центрі його на висоту 10—11 км підіймається гігантський гірський масив. Склад матеріалу поверхні Венери, визначений у декількох місцях посадки, виявився близьким до складу земних базальтів. Однак розподіл висот поверхні на планеті, що дотично свідчить про характер її геологічної будови, на Венері і на Землі виявився різним. На Землі цей розподіл бімодальний — є два максимуми поширеності, що відбивають розподіл поверхні нашої планети на материки та океанічні басейни. Розподіл висот на Венері одномодальний.

Вчені довго досліджували можливість існування життя у минулому на планеті. 2021 року дослідження британського Королівського університету Белфаста дійшли висновку, що життя на Венері неможливе через відсутність вологи^[13]. Для життя в атмосфері має бути газ фосфін, але через його відсутність навіть мікроби екстремофіли не змогли б вижити на планеті^[14].

Венера в різних культурах[ред. | ред. код]

У ритуальному варіанті календаря майя, що застосовується й іншими народами Месоамерики (ацтеками, тольтеками тощо), існували цикли по 584 дні, що приблизно збігаються з синодичним періодом обертання Венери. Особливу роль Венера відігравала в міфології й астрономії інків, де вона називалася Ч'аска (кеч. Ch'aska).

Венера в музиці[ред. | ред. код]

• Один з альбомів гурту Wings називається Venus and Mars (укр. Венера і Марс). На його обкладинці зображено ці дві планети.
• Пісня гурту Rammstein «Morgenstern» (укр. Вранішня зірка) присвячена цій планеті.
• Зоря-Венера згадується в багатьох українських різдвяних колядках, як християнських, так і язичницьких, оскільки саме вона є тією зіркою, яка в християнській релігійній традиції вважається знаменням трьом волхвам щодо народження Ісуса Христа, а в язичницькій традиції Русі її поява на небі символізує початок Святого вечора — свята Коляди в ніч зимового сонцестояння^[15].
• Про неї співається в українській пісні «Зоре моя вечірняя», автором тексту якої є видатний український поет Тарас Шевченко, автором мелодії — Василь Уманець.
• Канадська гурт Three Days Grace випустив студійний альбом під назвою «Transit of Venus», названий так на честь транзиту Венери по диску Сонця 5 червня 2012 року.

Венера в літературі та анімації[ред. | ред. код]

• У романі Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту» розповідається про політ на Венеру, яка покрита густими джунглями, в яких водяться гігантські комахи.
• У романі Юрія та Світлани Сафронових «Онуки наших онуків» Венера зображена, як покрита океаном планета з островами, атмосферою перенасиченою вуглекислим газом та чудернацькими флорою і фауною.
• У романі Олександра Бєляєва «Стрибок у ніщо» жменька капіталістів тікає від світової пролетарської революції в Космос, висаджується на Венері й засновується там. Планету в романі показано приблизно як Землю в мезозойську еру.
• У повісті Олександра Казанцева «Планета бур» (роман «Онуки Марса») космонавти-дослідники зустрічаються з тваринним світом і слідами розумного життя на Венері.
• У романі братів Стругацьких «Країна багряних хмар» Венера була другою планетою після Марса, яку намагаються колонізувати, і надсилають планетоліт «Хіус» з екіпажем розвідників у район покладів радіоактивних речовин під назвою «Уранова Голконда».
• В оповіданнях Рея Бредбері клімат планети вкрай дощовий (дощ іде завжди або припиняється лише раз на 7 років).
• У романах Роберта Гайнлайна «Між планетами», «Марсіанка Подкейн», «Космічний кадет» та повісті «Логіка імперії» Венеру зображено похмурим болотистим світом, що нагадує низовину Амазонки в сезон дощів. На Венері живуть розумні мешканці, що нагадують тюленів чи драконів.
• У науково-фантастичному романі Франсіса Карсака «Втеча Землі» поряд з основним сюжетом описано колонізовану Венеру, атмосферу якої піддано фізико-хімічній обробці, внаслідок чого планета стала придатною для життя людей.
• У науково-фантастичному романі Олександра Зорича «Сомнамбула» описано тераформування Венери. Планету спочатку охолоджують, затінюючи від Сонця штучним кільцем, а потім позбавляються від основної маси дуже товстої атмосфери, «здуваючи» її протуберанцями, спрямованими за допомогою особливого гравітаційного пристрою.
• У манзі й аніме-мультсеріалі «Сейлор Мун» планету уособлює дівчина-войовниця Сейлор Венера (вона ж — Мінако Айно). Її атака полягає в силі світла й любові.

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Оскільки Венера спостерігається ввечері після заходу Сонця або вранці перед світанком, її називають «Зоря вечірня» або «ранкова Зоря»^[16].

Див. також[ред. | ред. код]

• Гірські породи Венери
• Вулканізм на Венері
• Проходження Венери перед диском Сонця
• Список астероїдів, що перетинають орбіту Венери
• Тераформування Венери

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

1. (рос.) Ксанфомалити Л. В. Планета Венера. — М., 1985.
2. (рос.) Кузьмин А. Д., Маров М. Я. Физика планеты Венера. — М., 1974.
3. (рос.) Первые панорамы поверхности Венеры / Под ред. М. В. Келдыша. — М., 1979.
4. (рос.) Сурков Ю. А. Космохимические исследования планет и спутников. — М., 1985.
5. (рос.) Флоренский К. П., Базилевский А. Т., Бурба Г. А. и др. Очерки сравнительной планетологии. — М., 1981.
6. (англ.) Basilevsky A. T., Head J. W. The geology of Venus. Annual Review of Earth and Planetary // Science. 1988.
7. (англ.) Basilevsky A. T., Head J. W. Venus: Timing and rates of geologic activity // Geology. 2002. V. 30. № 11.
8. (англ.) Florensky C. P., Basilevsky A. T., Kryuchkov V. P. et al. Venera 13 and Venera 14: Sedimentary rocks on Venus? // Science. 1983. V. 221. № 4605.
9. (англ.) Phillips R. J., Hansen V. L. Geological evolution of Venus: Rises, plains, plumes, and plateaus // Science. 1998.
10. (англ.) Price M., Suppe J. Young volcanism and rifting on Venus // Nature. 1994. V. 72.
11. (англ.) Solomon S. C., Bullock M. A., Grinspoon D. H. Climate change as a regulator of tectonics on Venus // Science. 1999. V. 226.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Venus

• ВЕНЕ́PА [Архівовано 13 травня 2016 у Wayback Machine.] // ЕСУ
• Цікаві факти про Венеру [Архівовано 10 березня 2020 у Wayback Machine.] на Tokar.ua
• Сюжет про Венеру [Архівовано 18 травня 2015 у Wayback Machine.] — французький науково-популярний серіал «Всі на орбіту!» (фр. Tous sur orbite !).
• Андрєєва, Вікторія (1 березня 2023). Венера може мати «м'яку» поверхню, яка регулярно відновлюється. Українська правда. Процитовано 1 березня 2023.

У соціальних мережах Сабреддіт (англ.) Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво Comic Vine · Giant Bomb Географія та географічні карти Getty Thesaurus of Geographic Names Література та бібліографія ToposText Тематичні сайти Wolfram Language · Google Новини · Quora · Yleinen suomalainen ontologia Словники та енциклопедії Башкирська енциклопедія · Большая российская энциклопедия · Велика данська енциклопедія · Велика каталанська енциклопедія · Велика норвезька енциклопедія · Велика норвезька енциклопедія · Енциклопедія сучасної України · Шведська національна енциклопедія · BabelNet · Britannica (11-th) · Brockhaus Enzyklopädie · Cultureel Woordenboek · Encyclopédie Larousse · Encyclopédie Larousse · Encyclopédie Larousse · Encyclopædia Britannica · Encyclopædia Universalis · Internetowa encyklopedia PWN · Klexikon · NicoNicoPedia Довідкові видання Collaborative InterLingual Index · KBpedia · TV Tropes · WordNet · MANTO · Nuovo soggettario · Англійська Вікідія · Баскська Вікідія · Іспанська Вікідія · Італійська Вікідія · Каталанська Вікідія · Французька Вікідія · Fandom (англ.) · Namuwiki Нормативний контроль BLBNB: 000110997 · BNE: XX451944 · BNF: 12066488g · FAST: 1242235 · Freebase: /m/09bcm · GND: 4062527-8 · J9U: 987007536685705171 · LCCN: sh85142768 · N6I: vtls001192652 · NDL: 00565856 · NKC: ph118176 · NLG: 1892 · NLI: 000766770 · SKMASNL: vtls000017439 · UIY: 000054312 · VIAF: 316741882 · WorldCat: viaf-316741882

п о р Сонячна система Сонце Геліосфера Геліопауза Планети ☾ = супутники ∅ = кільця Меркурій • Венера • Земля ☾ • Марс ☾ • Юпітер ☾ ∅ • Сатурн ☾ ∅ • Уран ☾ ∅ • Нептун ☾ ∅ Карликові планети Церера • Плутон ☾ • Гаумеа ☾ • Макемаке ☾ • Ерида ☾ Малі тіла Сонячної системи Астероїди Навколоземні Група Атіри • Група Атона • Група Аполлона • Група Амура Головний пояс Паллада • Юнона • Веста • Гігея Троянці Троянці Юпітера • Троянці Нептуна Кентаври Хірон • Гідальго Див. також Список астероїдів • Супутники астероїдів • Метеороїди Комети Список короткоперіодичних комет • Список довгоперіодичних комет • Дамоклоїди Транснептунові об'єкти Пояс Койпера Плутино Орк • Іксіон • Гуя • Радамант К'юбівано Логос • Варуна • Сіла-Нунам • Девкаліон • Квавар • Хаос • Альчера Розсіяний диск Седна • Тифон • Кето Хмара Оорта Див. також астрономічні об'єкти, Список об'єктів Сонячної системи за розміром, Портал:Астрономія

п о р Дослідження Венери космічними апаратами З орбіти Akatsuki Магеллан Піонер-Венера-1 Венера-9 Венера-10 Венера-15 Венера-16 Венера-експрес З пролітної траєкторії Венера-1† Марінер-2 Зонд† Венера-2† Марінер-5 Марінер-10 Венера-11 Венера-12 Венера-13 Венера-14 Вега-1 Вега-2 Галілео Кассіні — Гюйгенс MESSENGER IKAROS Shin-en† Parker Solar Probe Спуск в атмосферу Венера-3† Венера-4 Венера-5 Венера-6 Піонер-Венера-2 На поверхні Венера-7 Венера-8 Венера-9 Венера-10 Венера-11 Венера-12 Венера-13 Венера-14 Вега-1 Вега-2 Невеликі зонди Піонер-Венера-2 Аеростатні зонди Вега-1 Вега-2 Аварія під час запуску Важкий супутник Марінер-1 2MV-1 No.1 2MV-1 No.2 2MV-2 No.1 Космос-21 3MV-1 No.2 Космос-27 Космос-96 Космос-167 Космос-482 Заплановані з пролітної траєкторії BepiColombo Solar Orbiter Jupiter Icy Moon Explorer Запропоновані Орбітальні і зонди DAVINCI HAVOC Венера-Д Venus In Situ Explorer Шукраян-1 VERITAS З пролітної траєкторії Europa Multiple-Flyby Mission Inspiration Mars Меркурій-П Лаплас — Європа П Uranus orbiter and probe Відмінені TMK-Mavr Venus Orbiting Imaging Radar Веста Венеріанський дослідний зонд Огляд програм Венера 3МВ Марінер Pioneer Venus Вега Див. також Колонізація Дослідження Венери Список штучних об'єктів на Венері Список місій Пілотований обліт Венери Тераформування VeSpR курсивом позначені діючі місії . † позначення непрацюючих апаратів