Будинок дипломатичної місії Югославії в Німеччині

Будинок дипломатичної місії Югославії в Німеччині — будівля, зведена в 1938—1940 роках для дипломатичної місії Королівства Югославії в Третьому Райху. Спроєктована Вернером Мархом. Розташована на берлінській вулиці Раухштрасе під номером 17—18 у посольському кварталі міського району Тіргартен. Пам'ятка архітектури, перебуває під охороною.

На цьому місці були дві історичні будівлі. У 1865—1867 роках архітектори Герман Енде і Вільгельм Бекман на доручення фабриканта і власника маєтку Августа Кабруна (1807—1877) та його дружини, внучатої племінниці Йоганна Вольфганга Гете Флори Луїзи Генрієтти Ніколовіус (1811—1879) побудували віллу Кабрун. Онук Кабруна граф Ульріх Брокдорф-Ранцау став першим міністром закордонних справ Веймарської Республіки. Дочки Кабруна Цецілія фон Брокдорф і її сестра Корнелія фон Штралендорф продали віллу купцю Мартіну Леві, який жив там до 1911 року. У дитинстві там проживав і пізніший банкір Артур Саломонсон, який був споріднений із Мартіном Леві через свою матір Ернестину Леві. Спадкоємці, зокрема професор національної економіки Герман Леві, відступили ділянку в 1925 році хіміку та промисловцю Паулю Мендельсону-Бартольді, який спорудив на ній віллу Мендельсона Бартольді.

1938 року сім'ю Мендельсон-Бартольді, яка зазнавала переслідувань за єврейське походження, влада нацистської Німеччини позбавила власності шляхом експропріації і змусила до еміграції. На цьому місці звели нову будівлю для дипломатичного представництва Королівства Югославії, оскільки плани Альберта Шпеєра щодо Світової столиці Германія включали цілковите знесення старого осідку представництва на користь нової штаб-квартири Верховного військового командування. Югославська дипмісія переїхала в будівлю в жовтні 1940 року, але використовувала її лише шість місяців. Після нападу вермахту на королівство у квітні 1941 року югославська держава перестала існувати, а тому відпала потреба в дипломатичній місії. Короткий час будинок використовував Альфред Розенберг як місце розташування Імперського міністерства з питань окупованих східних територій, а в 1942 році Вернер Марх почав перетворювати його на гостьовий будинок Великонімецького Райху. Будинок був однією з двох будівель на цій вулиці, які пережили повітряні нальоти.^[1]

Після закінчення Другої світової війни в 1945 році будівлю використовувала Федеративна Народна Республіка Югославія як осідок своєї військової місії. 1953 року Союзницька комендатура заснувала Верховний реституційний суд Берліна, який був судом останньої інстанції для позовів про повернення активів особам, яких переслідували з расистських і політичних міркувань. Сім'я Мендельсона-Бартольді також подала позов про реституцію своїх активів, включаючи нерухомість Верховного реституційного суду Берліна, що таким чином мало б визначити законного власника будинку, яким вони самі користувалися, і задовольнило б позов. Реституційний суд існував до припинення чотиридержавного статусу шляхом возз'єднання в 1990 році. З 1999 року будівлю використовує Німецьке товариство зовнішньої політики.

• Німецько-югославські відносини

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Будинок дипломатичної місії Югославії в Німеччині

• Geschichte des Hauses на вебсайті поточного користувача — Німецького товариства зовнішньої політики
• Ескізи та будівельні креслення посольства Югославії, зроблені в 1938—1940 роках Вернером Мархом (Музей архітектури Берлінського техуніверситету)
• Рисунки зовнішнього вигляду та саду, зроблені в 1946—1947 роках Гертою Гаммербахер (Музей архітектури Берлінського техуніверситету)

• Radovan Popovic: Ivo Andrić — sein Leben. Aus dem Serbokroatischen übersetzt von Brigitte Simić. Zadužbina Ive Andrića, Belgrad 1988. (нім.)
• Vladimir Vauhnik: Memoiren eines Militärattachés — Ein Kampf gegen das Fingerspitzengefühl Hitlers. Edicion Palabra eslovena, Buenos Aires 1967. (нім.)
• Christine Blum-Minkel: Alfred Rosenberg als Reichsminister für die besetzten Ostgebiete. Universität Hamburg, 1995. (Magisterarbeit, Zentralbibliothek Philosophie, Geschichte und Klassische Philologie der Staats- und Universitätsbibliothek Hamburg) (нім.)
• Ernst Piper: Alfred Rosenberg — Hitlers Chefideologe. Pantheon, München 2007, ISBN 3-570-55021-4. (нім.)
• Alfred Rosenberg: Letzte Aufzeichnungen — Nürnberg 1945/46. Jomsburg-Verlag, Uelzen 1996, ISBN 3-931637-01-8. (нім.)
• Volker Kähne: Gerichtsgebäude in Berlin — eine rechts- und baugeschichtliche Betrachtung. Haude & Spener, Berlin 1988, ISBN 3-7759-0318-6. (нім.)
• Friedrich Scholz: Berlin und seine Justiz. Walter de Gruyter, 1982, ISBN 3-11-008679-4. (нім.)
• Jahresbericht der Deutschen Gesellschaft für Auswärtige Politik e. V. Deutsche Gesellschaft für Auswärtige Politik, Berlin 1999, ISSN 0177-9826. (нім.)